Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сонце швидко сідало за обрій і погасало на очах.
— Ти можеш подарувати мені це яблуко?
— Легше за все, — сказав я.
— Що легше?
— Найпростіше дарувати дівчатам зірки з неба. Не треба жодних зусиль. Хіба ні?
— Ні, — сумно сказала вона.
Ну от, знов я не влучив у її настрій. Останнім часом ми зустрічалися з Євою майже щодня, а я ще не бачив її веселою і подумки ганив себе за понуру вдачу. Мене тягло до неї магнітом, та я ніяк не міг завести з Євою цікаву розмову, не вмів розговорити її, і, коли ми зустрічалися, подовгу сушив голову, що б його сказати, аби не видаватися бовдуром чи, як казав мій щирий приятель Геньо, сущим бамбуком. Єва теж була скупою на слово, і перед кожною нашою зустріччю я потерпав, що це вже остання. Дивувався, чому вона досі мене не покинула, чому не завела дружбу з тим-таки Геньом, до якого дівчата липли, як мухи. Здається, він уже роздарував їм усі зірки з небес.
— Схід і захід сонця я завжди уявляю за лісом, — сказала Єва. — Пам’ятаєш загадку? За лісом за пралісом золота діжа сходить. Я хочу до лісу.
— Серед зими?
— Я хочу до зимового лісу. Обіцяй мені, що поїдемо. Завтра неділя.
— На лижах?
— Ні, просто так. Ти можеш завтра?
І тут мене дідько потяг за язик:
— Ми підемо на полювання, хочеш?
— Хіба в тебе є рушниця? — здивувалася Єва.
— Ми візьмемо Геня, він має. Згода?
Я пильно подивився їй в очі.
— Мені все одно, — сказала Єва.
— Отже, завтра ми будемо в лісі.
Вона обняла мене, а я знайшов її теплі вуста.
Червоне яблуко впало за обрій.
Це було вчора.
А сьогодні, недільного ранку, коли за лісом за пралісом зійшла золота діжа, я, Єва та Геньо вже блукали поміж загрузлих у снігу дерев. Безлисті й чорні, вони не гнулися од вітру і тільки важко скрипіли на морозі, як старі чумацькі вози. Завмерлі берези тепер нагадували мармурові статуї німф. Ліс, здавалося, заснув навіки, і тільки стукіт одинокого дятла підказував, що під корою дерев дрімає життя.
Єва притулилася до стовбура і слухала дятла, поки він пурхнув із дерева, збивши сріблясту хмаринку снігу. Я дивився на її зграбну поставу в сірому пальті, на широко відкриті очі, на волосся, що вибивалося з-під червоної шапочки, і в мені оселялася тиха радість: я вволив Євину волю, і тепер вона у зимовому лісі.
— Якщо вполюємо зайця, засмажимо його тут-таки в лісі, — сказав Геньо. — Усім, що для цього треба, я запасся. — Він стукнув долонею по своїй мисливській торбині кольору хакі і змовницьки підморгнув Єві.
Мені така думка сподобалася. Приємно розкласти на снігу багаття, смажити на ньому впольовану дичину, грітися і не зводити очей з дівчини, котрій серед зими раптом захотілося до лісу. Геньо був веселим хлопцем, і я думав, що ми добре зробили, взявши його з собою.
Я забажав бути стрільцем, Геньо не перечив і простяг мені двостволку та кілька набоїв, а сам, кинувши традиційне «ні пуху», пішов з Євою брати загін. Я не відривав очей від сірого пальта, поки воно не щезло за деревами, і раптом мені захотілося перетворити цей день на справжнє свято для Єви, вполювати зайця і влаштувати бенкет біля вогнища. В мені прокинулися всі інстинкти первісної людини, я чув, як вони збурюють кров і шумують у серці. Подумки я похвалив Геня, що він здогадався вкинути до мисливської торби пляшку рому, мовби передчував, що цей день особливий. Передчував чи знав?
Я зарядив рушницю і поміж старих грабів зайняв найзручніше, на мій погляд, місце для стрільби. Гарячими хвилями линули до моєї голови розбурхані думки, а очі мимоволі шукали поміж темних стовбурів сіре пальто. Уява малювала його то сям, то там, і зникали з голови думки, а тепла хвиля припливала вже до грудей, ніжно стискала серце. Євине серце. Євина зима, ліс, день, дятел і навіть зайча Євине. Хай там як, а я повинен його вполювати. Лише треба пильніше стежити.
Сторожко вдивлявся я у прогалини між деревами. Чи не так дивиться дитина в об’єктив фотоапарата, сподіваючись, що звідтіль ось-ось вискочить обіцяний їй зайчик?
Спливло чимало часу, а зайчика не було. Потім з’явилися мої гінці. На превеликий мій подив, ішли вони поруч, а не так, як годилося б їм іти. Я ні разу не чув їхніх перегуків і здогадався, що весь цей час вони ходили разом, анітрохи не дбаючи про дистанцію, необхідну для серйозного загону звіра.
Пригнічений, я чекав пояснення, а Геньо, погойдуючись від сміху, і далі щось без угаву розповідав Єві. Вона теж весело усміхалася і, здається, не помічала мене, хоч я вже чув рипіння снігу під її ногами.
Коли вони підійшли ближче, Геньо враз посерйознішав і сказав:
— Дохле діло, Звіробою. Червоношкірі вже витупцювали цю ділянку вздовж і впоперек, і тепер голови бізонів, які тут шукали собі притулку, прикрашають їхні вігвами.
— Ти бачив сліди мисливців? — здогадався я.
— Авжеж, — сказав він. — Треба йти в інший бік. Тут усе розлякали до нас.
Геньо був у довжелезному білому кожусі, які в нашому містечку носили ще міліціонери, тому спокійно всівся прямо на сніг, зіпершись плечима на граба.
— Трохи переведемо дух, — сказав він. — Уже чуб мокрий.
Він надав своєму обличчю такого змореного вигляду, мовби щойно бився з червоношкірими. Потім Геньо порився у своїй торбині, дістав звідти пляшку рому і, відкоркувавши її, подав мені.
— Зігрійся, Звіробою, ти ж, мабуть, перемерз тут стоячи. Ну, і треба шанувати мисливські звичаї.
Моє роздратування трохи вляглося. Я взяв пляшку і зробив один ковток. Міцна пахуча рідина приємно потекла десь у душу. Я передав ром Єві, і вона теж відсьорбнула, після чого розкрила рот і довго ловила холодне повітря.
— Вогняна вода, — сказав Геньо, поведений на індіанських романах Купера. — До речі, Звіробою, а ти знаєш, чому заєць так швидко бігає? — спитав він.
— Чому... Ну, задні лапи довгі у нього.
— Ні, — сказав Геньо. — Тому, що крил не має. Якби заєць мав крила, то літав би. — Він засміявся і підморгнув
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр», після закриття браузера.