Читати книгу - "(не) Колишні, Таня Смолярчук"

Сьогодні для себе відкрив одну фішку.Мій супер здібний фінансовий директор, зовсім не такий крутий яким здається на перший погляд.

Я дав йому шанс, коли блище до обіду він так і не зробив те про що я попросив, але як виявляється ні після обіду, ні блище до вечора він так і не зміг принести мені той довбаний звіт.

От тоді його голова і полетіла.Я відразу не вагаючись звільнив його без права відробки.Мені не потрібні некомпетентні люди котрі не можуть виконати моє прохання.

Одне я знаю напевно.Навчався він фігово, і апріорі звіти котрі виконувалися раніше від його імені не можуть належати йому.

Чомусь відразу згадую ситуацію про яку мені повідала Мар'янна коли випадково прийшла влаштовуватися до мене на роботу.

Вона чомусь була просто впевнена що займе посаду фінансового директора, і як виявилося не прогадала.Але дасть їй цю посаду не той хто обіцяв, а я..А той шахрай нехай іде під три чорти..

Тепер у мене з'явилася чергова проблема.Мені кров з носа на завтрашній ранок потрібен той бісів звіт.І я розумію що окрім однієї людини, звернутися більше ні до кого.

Розумію що проявляю егоїзм вириваючи її зі своїх важливих справ, адже сам відпустив додому, але іншого виходу не має..

Вона довго вагається та відмахується.

По той бік трубки я чую сміх і веселі голоси.Роблю висновок що у її можливо побаченні, і отримую неаби- яке задоволення від того що відриваю її від побачення.

Нехай навіть не сподівається налагодити своє особисте життя коли поруч я..Вона моя і крапка..Ні з ким іншим я її ділити не збираюся..

Після того як обіцяю їй посаду фінансового директора, вона припиняє віжмахуватися і швидко погоджується.Все-таки я знаю що являється для неї в пріоритеті і вміло це використовую.

Після зустрічі їду змучений додому,з думкою попрацювати над своїм проектом вдома, але на шляху туди згадую що забув у своєму кабінеті деякі документи, тому вирішую крунути до офісу навіть не очікуючи яка новина чекає на мене там.

Захожу в напівпорожню будівлю підіймаючись на потрібний поверх, і прийомній просто завмираю..

За столиком для очікування, сидить маленька світловолоса дівчинка і захопоено щось вимальовує..

Вона настільки захоплена своєю роботою що просто не помічає мене.Малесенькі світлі рученятка вимальвують щось на кшталт невеличкого автомобіля що їде по якомусь колі.Я зовсім не розуміюся в психології дітей, але одне знаю точно це щаслива і весела дитина, адже весь її малюнок виконаний у яскравих кольорах.

Хто вона?Де її батьки?Чорт забирай що вона взагалі тут робить?

Питань забагато, а запитати навіть не знаю як..У мене не має досвіду спілкування з дітьми.Своїх у мене не має, та я чомусь і не припускав що у нас зі Сніжаною може бути дитина, а серед моїх друзів переважно всі холостяки, тому опиратися ні на що.

І тому я присідаю поруч зі столиком і деякий час просто заворожено спостерігаю за цим зайченятком..Це малесенька крихітка, зі смішними світлими косичками, одіта у яскравий одяг,схожа в ньому на маленьку принцесу.

Я розумію що пауза мого мовчання триває надто довго і тому я вирішую запитати хто вона, але так щоб не налякати її.

-Зайчик ти чий?- запитую спокійним ніжним голосом, і за мить ловлю на собі погляд карих оченят, які розглядають мене з цікавістю.

-Я не зайчик, я ляля, і я мамина..А ви хто?- продовжує з допитливістю запитувати мене.

Від її слів в моїй душі розливається якесь тепло, знайоме відчуття неначе я знаю її все життя..Давно забуте відчуття, чогось знайомого, її погляд, посмішка.Все мені когось нагадує, і я як той бовдур не можу зрозуміти кого ж вона мені нагадує.

-Я тут працюю..А ти?- продовжую нашу розмову

-Ти працюєш з моєю мамою?- у очах з'являється іскорка надії

-А хто у нас мама?- відчуваю що близький до розгадки, як тут зайченя зривається і біжить у напрямку мого кабінету, вигукуючи слово "мамо".

Я повертаю погляд за дівчинкою і ціпенію від побаченого.

У дверях мого кабінету стоїть зблідніла Мар'янна, вона здається мені наляканою, але коли дівчинка підбігає до дівчини, то відразу переключаєттся на маленьку та підхоплює її на ручки, міцно затискаючи у своїх обіймах..

У той момент коли вони обидві зводять на мене погляд, лише тепер розумію кого вона мені нагадала.

Це донька Мар'яни і іншого не дано..

Серйозно?У Мар'яни є донька?Але я точно знаю, що вона не одпужена, так де тоді батько дитини?І як так склалося що вона одна виховує дівчинку..

Питань багато, але відповіді на ці питання може дати мені лише одна людина.Якщо не пошле звісно подалі,пояснюючи це тим щоб не сував свого носа у її життя..

-Матусю ти ще довго?Я хочу спатки- маленька потирає оченятка, і я відчуваю огриз совісті, адже якби не я то дівчинка давно б ніжилася у своєму ліжечко, але тепер мусить сидіти за ось цим столиком і чекати поки її мама виконає моє поручення..

-Ще трішечки і поїдемо- вона опускає дівчинку і та повертається на своє місце, а я продовжую стояти неначе вкопаний розглядаючи рузгубленість Мар'яни..

-Що ти тут робиш?Ти ж мався зараз їхати на зустріч?- запитує зі здивуванням, таке відчуття що я останній кого вона сподівалася тут побачити.

-Заїхав за деяким документами- прочищаю голос, і нарешті вихожу із свого ступору йдучи до кабінету..- поговоримо?- суворо запрошую до кабінету, і вона неначе все розуміє не заперечує йде слідом..

-Ти щось хотів?Мені лишилося лише трішки, скоро отримаєш свій звіт,- каже так неначе не зобов'язана мені нічого пояснювати..

-Серйозно?Донька?Скільки їй?І хто ж у нас щасливий татко?- лише зараз розумію що вивалюю це з якимось докором, неначе маю на це право.

-Тобі не здається що це тебе не стосується?- вона відкидає, але я не збираюся відступати поки не отримаю якихось поясненнь.

-Мені так не здається.Так де її батько?Чому ти мучиш дитину ось тут пізніми вечорами?

-Тому що декому не в терпіння отримати свій звіт.А я здається у тебе на сьогодні відпрошувалася?- вона кидає зустрічний докірний погляд до мене, і я розумію що так просто чесно вона не відповість на мої питання..