Читати книгу - "Тільки ми, Ліка Радош"

Аліна

Зразу, як вийшли з кінотеатру пішли до авто. Там я залишилась сама поки Станіслав займався покупками для нас в дорогу. Хвилювалася. Та ще б! сама напросилася на таке продовження побачення. Хоча певною мірою пишаюся собою, зрештою все-таки поборола свою сором'язливість. Це зараз Стаса це потішає, а згодом цілком можливо, що втомиться догадуватись, що саме мене хвилює, чого дійсно хочу, і що не влаштовує.

Стараюся, як і просив хлопець, довіряти йому. Я ніби й довіряю, а наче і ні. І не те, що маю причини сумніватися в ньому. Ні. Багато чого закладено в моїй свідомості, можливо в характері, можливо в оточенні, що дозволяли ховатися за їх спинами і не висовуватися. Навіть, таж Оксана. Коли ми на одинці дозволяє собі мене шпилити, і де коли пожартує привселюдно. А так, то горою стоїть, попробуй тільки проти неї встояти.

А тут. Нова людина. І з Стасом я роблю теж. Ховаюся за його спиною. Просто, ще вагаюся чи надійна вона. Та дуже прагну довіритись йому. А для цього потрібно робити зусилля над собою. І так як і з Ксенькою не боятися говорити те, що думаю. Ось і все, що від мене потрібно. Бути собою і прийняти його нарешті в коло близьких людей.

Так занурилась в роздуми, що й не помітила як час швидко пройшов. Плутар уже повернувся до авто. З пакетом гостинців з магазину, що є неподалеку, та двома стаканчиками гарячої кави на підставочці.

- Я ще на пару хвилин. Замовив нам трохи шкідливого перекусу. – говорить хлопець, ставить пакет на заднє сидіння, а каву передає мені в руки. – Де жовта соломинка, то твоя. – показує на стаканчик з моєю кавою, і повертається до МАФу поблизу.

Встигла тільки кивнути. Відставляю його каву на підставку в авто. А свою починаю пити. Охолоне ж. Проте довго чекати не прийшлось. Практично за мить Стас повернувся з двома хотдогами в руках.

- Тримай, підкріпись.  – передає для мене гощення.

Так практично мовчки перекусили зрідка кидаючи фразами. Нарешті руки звільнені. Стас заводить двигун і ми рушаємо на продовження нашого побачення. В машині грає улюблений гурт Плутара (Red Hot Chili Peppers), в салоні тепло. Я вже трохи розморена. Навіть на думку нічого не спадає, щоб завести розмову. Тому й мовчу. Проте ця тишина нікого з нас не напружує. Хлопець зосереджений на дорозі. А я поглядаю по сторонах, як мерехкотить повз нас нічне зимове місто.

Коли повернули на потрібну нам дорогу до вибраної локації, то ніби потрапили в інший світ. Ніяких яскравих вогнів. Дорога, пустота, темрява, яку розрізає тільки світло фар нашого авто. Та коли під'їхали до потрібного місця, то побачили ще кілька припаркованих авто. Мабуть, не тільки ми вирішили сьогодні  тут влаштувати побачення.

Стас глушить двигун та вимикає світло фар. І нам відкривається фантастичний краєвид на наше місто. Вечірній Франківськ, як одна велика ілюмінація знизу і безмежне чисте небо, всіяне зірками зверху. Словами не описати...це потрібно бачити. Мені дух заперло. І я рада, що в такий момент поряд зі мною саме цей хлопець.

- Просто неймовірно! – не ховаю свого захвату.

- Що правда то правда. – погоджується зі мною Стас.

Голос його звучить якось по особливому. Повертаюся до нього та ловлю його погляд, який зосереджений на мені. Бачу захоплення в його очах і впевнена, що викликаю його я, а не краєвид.

В цю мить, плювати я хотіла на свою скромність і невпевненість. Перегинаюся через коробку передач та практично падаю хлопцеві в руки. Сама знаходжу його губи і сама їх цілую. Першою. Ніжно притискаюся своїми губами до його. А далі...запал стих...

Стас міцніше притисну мене до себе, і поглибив поцілунок. Все. Про розмови і вирішення стосунків можна забути. Сьогодні більше не планую говорити про щось важливе. Хочу цілуватись весь вечір, щоб завтра було соромно за розпухлі губи...