Читати книгу - "Гумовий Київ рожевих мрій"

Минуло багато часу, а вона більше не приходить. Я страждаю від цієї рани в душі, котра запалилася і спричиняє нестерпний, постійно пульсуючий біль. Стріла, як то кажуть, влучила просто в десятку.

Вона не приходить. Не хоче, а може, не має такої змоги. Спасибі, що бодай раз прийшла… Я недарма плакав і здіймав руки до неба, розриваючись в молитвах. Молив про це всіх богів, котрих знав. І ось один, а може, і всі вони одразу зглянулись наді мною і послали мені її. Господи, як же я хочу бути з нею. Бути поруч. Це бажання вище і сильніше всіх бажань, разом узятих, що коли-небудь бажались за все прожите життя. Це бажання сильніше самої жадоби до життя. Бути з нею. Все одно, де і при яких обставинах, тільки б тримати її за руку, бачити навпроти блакитні оченята з опахалами-війками і знову, знову, знову відчувати її блаженне дихання.

Боже, вона ще й вагітна. Моє кохання носить дитя, яке успадкує від мене і неї багато: мій рот, її носик, очі, мій характер, її світле русяве волосся, моє прізвище. У нас буде дитина, але я цього не побачу. Все скінчено, мені напевне відомо про це. Ніхто за нами не прийде. Я чув якесь шкряботіння, і не один я. Ми зраділи — грюкали в стіни, але то було марним. На тому незрозумілому шкряботінні все скінчилося. Хоча, мені вже з'являлося двоє «їхніх». Один, по-чиновницькому гладкий, мовчазний і з портфелем, а другий — з хитруватими оченятами, що безперервно бігали, трусив усе папірцем та пропонував договірчик підписати, щоб душа моя в їхню власність перейшла. Мовляв, і так кінець, а вони відійти допоможуть легше, вмерти без страждань, і потурбуються, щоб з нею все було добре, але я їм не вірю. Хай збожеволіють ті, хто їм довіряється. Та я й так, ніби навіжений, як зомбі, почуваю себе. Я прогнав їх. Послав туди, звідки вони й з'явились. Клав їх хрестами і дерся несамовито. Хлопці мене навіть зв'язати хотіли, але я й так сам швидко захляв. Ті двоє, що приходили, спочатку щось намагались врозумливо пояснити, але мене неможливо було переконати. Вони пішли, знизавши плечима, і про щось по-діловому перемовляючись. Пішли, пірнувши за смолянисту завісу.

Душу їм віддай. Як же я можу це зробити? Я не маю права приймати подібні рішення, моя душа належить моєму коханню, кожний її невагомий міліграм, кожний незримий міліметр. Уся вона лише з нею. Душа залишиться провідником між нею і мною, між світами, до яких я вирушу, та тим в якому залишаться вона і моє дитя — наше дитя. Без вільної душі мені цього не бачити.

Нам подобалось говорити про життя, пригадувати наше минуле, усе пережите, мріяти про майбутнє, як ми будемо жити. І ось… Де воно, життя? Прийшов йому кінець. ЧОРТ! ЧОРТ! ЧОРТ! Якого дідька?! І я розумію, що зриваюсь, але зупинити себе не в змозі. Мені потрібно виплеснути себе — я без цього не зможу. Я думаю про неї. Усвідомлюю, що все втрачене, і б'ю кулаком в стінку корпуса, удар за ударом забиваючи туди свою злість і біль — мені не легшає. Трохи тупішає душевна агонія. Я її забиваю теж, туди назовні. Друзі по нещастю вважають, що я з'їхав з глузду, але я розумію все, що роблю. Але! Що я роблю? Руки збиті і в крові. До дідька руки, тепер тілу все одно. До дідька все на світі! Бити, товкти, стусати стіни. Одне повинно піддатися. Або самі стіни, або мої стінобитні руки — скоріш за все, друге. З'їхав з глузду, ха… Що знають люди про виміри свідомості? Що знають мої побратими? У мене є свій вимір — я це остаточно зрозумів тоді, коли приходила вона, а після неї тих двоє «покупців». Інший вимір є, і це безперечний факт. Там не живуть. Це тунель, якщо хочете, коридор між світами, котрим можна дійти до самого Бога. Нічого, я не забарюся. Невдовзі й вирушатиму. Стіна корпусу не піддається. Я не відчуваю своїх рук. Я ледве їх тримаю напівзігнутими. Мене ламає і крутить, як чорний метал під пресом.

Хтось потягнув мене назад, заломлюючи за спину руки. Я чинив опір, але мене поклали на ліжко. Швидко знесилився, але мене продовжували тримати. Невдовзі той, хто тримав, теж ослаб і затих. Ми обидва лежали на койці і помирали. Робили ми це повільно, немов хотіли потішити власними муками саму Смерть, яка бенкетувала тут вже день, мабуть, п'ятий, і ні в чому собі не відмовляла.

Навколо було темно. Половина ламп аварійного освітлення згасла. Тіла наші стали неприємно липкими від поту, навіть одежа просякла ним, залипла на грудях та спині. Настала задуха. Закінчувався кисень. Це і був він — кінець. Ми жадібно ковтали повітря, як риби, що їх море викинуло на пісок, але зараз ми були в царстві риб, і вони тріумфували, пропливаючи повз нас.

Голова дедалі важчає і наповнюється чимось дуже вибухонебезпечним та готовим підірвати її в будь-яку секунду. Біль важелезним молотом пульсує в скронях. Це кінець. Я вже не розплющую очей — мені так легше. Руки і ноги стали ватяними. Я відчув всю немічність і безпорадність світу у своїй особі. Мені стало гірко від горя, образи на Долю і сліз, що заливали моє обличчя.

Мій друг перестав подавати ознаки життя. Якщо раніше він смикався і намагався дихати, то зараз я не відчував його. Немов важка колода лежала на мені. Я, зібравши всі сили, стуснув його ліктем в бік — він не ворушився.

Прощавай, друже, милий друже, що бідував разом зі мною по морях і разом же зі мною жалівся небу, що ділив зі мною і радість, і сум. На жаль, я не можу закрити твоїх очей, я ледве дихаю сам. Ми зустрінемося з тобою в тунелі і розділимо на двох той шлях, що чекає на наші ноги. Прощавай, Земле. Хоча я думаю, що з тобою ми ще зустрінемося, але це буде пізніше. Прощавай, моє Кохання, моя любов. На тебе я буду чекати в іншому світі, а ти живи заради нашої дитини і не плач — не так вже все й погано. Ми