Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

— І що-о? 

— Цей-во… Місто він підпалив. Далеко вони не літають. У вас тут дракони. Мабуть, це один із ваших, га? 

— Атож. 

— Вірняк. 

— QED[16]. 

— І ми от що зробимо — ми цим поганцям голови повідкручуємо. 

— Точняк. 

— Еге ж. 

— Pro bono publico. 

Бюст леді Ремкін колихнувся подібно до того, як піднімаються і падають імперії. Вона зірвала з гаку на стіні вила для гною. 

— Ані руш — бо пошкодуєте, — застерегла вона. 

Ватажок глянув на переляканих драконів у неї за спиною. 

— Он як? — ущипливо перепитав він. — А шо ви зробите, га? 

Леді Ремкін декілька разів відкрила і знов закрила рот. 

— Я покличу Сторожу! — врешті сказала вона. 

Погроза на мала того ефекту, на який сподівалася леді Ремкін. Вона взагалі була не в курсі явищ, позбавлених луски. 

— Ой, який жах! — сказав ватажок. — Знаєте, дуже страшно. Аж ніг під собою не чую, — він дістав з-за пояса довжелезний сікач. — Леді, ви собі відійдіть, бо зараз… 

Із глибини драконника вирвалася смуга полум’я, пролетіла над головами натовпу (на висоті одного фута) і пропалила над дверима розетку з обсмаленими краями. 

А потім пролунав медовий голос. Смертельні погрози часто промовляють саме таким солодким, як котяче муркотіння, тоном. 

— Це Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV, найгарячіший дракон міста. Йому дуже просто зробити з ваших голів головешки. 

Із затінку, накульгуючи, вивалився капітан Ваймз. 

Під пахвою він міцно затиснув золотавого страшенно переляканого дракончика, а іншою рукою притримував його за хвіст. 

На них витріщився ошелешений натовп. 

— Я знаю, що у вас на думці, — тихо продовжив Ваймз. — Після всього цього переполоху ви міркуєте про те, чи достатньо полум’я в нього лишилося? Знаєте, я й сам не можу точно визначити… — він нахилився вперед, спрямувавши погляд між вухами дракона, і голос його дзенькнув, як лезо ножа. — Але ви не про це повинні думати, а про те, як вам пощастило, — Ваймз подався до натовпу, а той відсахнувся. — Ну? Ви справді усвідомлюєте, як вам пощастило? 

Декілька секунд нічого не було чутно, крім зловісного бурчання в животі Лорда Веселуна Гострого Кігтя Оркана IV: дзюрчало пальне, линучи до камер згоряння. 

— Цей-во… — почав ватажок, прикипівши поглядом до голови дракона. — Не варто бучу здіймати… 

— Хтозна — може, йому й просто так заманеться дихнути полум’ям, — промовив капітан. — Вони мають скидати надлишок газу, щоб не накопичувався. А він накопичується, коли драконам тривожно. І знаєте, гадаю, через вас їм дуже тривожно. 

Ватажок зробив щось схоже на примирливий жест — як йому здавалося. На жаль, він досі тримав у руці ніж. 

— Кидай, — різко сказав Ваймз, — бо обернешся на попіл. 

Ніж дзенькнув, упавши на бруківку. Позаду в натовпі хтось почав борюкатися: чимало людей, так би мовити, не встигли збагнути суть справи і були не в курсі. 

— Але перш ніж ви, добрі громадяни, спокійно розійдетеся у своїх справах, — багатозначно промовив Ваймз, — пропоную вам уважно роздивитися цих драконів. Чи схоже, щоб хтось із них сягав шістдесяти футів у довжину? Щоб мав розмах крил вісімдесят? Наскільки гаряче, по-вашому, їхнє полум’я? 

— Гаспид його зна, — сказав ватажок. 

Ваймз трохи підняв драконову голову. 

— Гаспид його зна, сер, — виправився ватажок, закотивши очі. 

— Хочеш дізнатися? 

Ватажок похитав головою. 

— Ви хто взагалі? — спромігся він запитати. 

— Капітан Ваймз, — виструнчився той. — Нічна сторожа. 

Це твердження зустріла майже цілковита мовчанка — хіба що десь із глибини натовпу пролунав веселий голос: 

— З вечора заступили на зміну? 

Ваймз поглянув на свою нічну сорочку. Поспіхом піднявшись із ліжка, він сунув ноги у капці леді Ремкін і аж зараз помітив, що вони прикрашені рожевими помпонами. 

І саме тієї миті Лорд Веселун Гострий Кіготь Оркан IV вирішив ригнути. 

Цього разу полум’я не вдарило і не загуло. Підмокла вогненна кулька — така дрібна, що навряд чи й заслуговувала цієї назви — прокотилася над збіговиськом, підсмаливши декому брови. Хоч там як, це, безперечно, справило враження. 

Ваймз ефектно виструнчився. Ніхто й не помітив, що на мить його паралізувало жахом. 

— Це ми просто привернули вашу увагу, — незворушно промовив він. — Наступна куля піде трохи нижче. 

— А ми що… Ми нічого, — сказав ватажок. — Усе гаразд. Ми все одно збиралися йти. Побачили, що тут нема великих драконів — а чого ще нам треба? Даруйте, що потурбували. 

— Стояти! — переможно гукнула леді Ремкін. — Ви так легко не втечете. 

Вона дістала з полиці бляшанку з прорізом у кришці. Всередині щось гриміло. «Сонцесяйний притулок для хворих драконів» — повідомляв напис на ній. 

Пустивши бляшанку по колу, зібрали чотири долари і тридцять один пенс. Капітан Ваймз красномовно підняв дракона — і дивом знайшлося ще двадцять п’ять доларів шістнадцять пенсів. А тоді натовп кинувся навтьоки. 

— Хоч там як, а ми поки що в плюсах, — зазначив Ваймз, коли вони знову лишилися наодинці. 

— Ви дуже мужньо вчинили! 

— Сподіваймося, це не стане звичкою, — сказав він, обережно саджаючи змученого дракончика на місце. 

У голові паморочилося. 

І знову капітан відчув на собі уважний погляд. Скоса позирнувши в той бік, він побачив видовжене гостре рильце Пуцьвірінка Хорошика Квірмського Камнеперого. Той піднявся на задні лапки — типова поза сироти-цуценяти «Я шукаю дім». 

На власний подив, Ваймз нахилився і почухав його за вухами — принаймні за схожими на них шпичастими виростами з боків голови. Дракончик відгукнувся: пролунав дивний звук — немовби на пивоварні забилася якась труба. Ваймз відсмикнув руку. 

— Усе гаразд, — заспокоїла його леді Ремкін. — Це в нього в животику забуркотіло — отже, ви йому подобаєтеся. 

Ваймз був ошелешений, коли відчув, що йому це приємно. Наскільки він міг пригадати, ніщо й ніхто в житті досі не вважав його гідним відрижки. 

— Мені здавалося, ви збираєтеся… позбутися його. 

— Мабуть, доведеться, — сказала вона. — Але ж ви розумієте, як це. Вони дивляться на вас своїми величезними, проникливими очима… 

Обоє поринули в ніякову мовчанку. 

— А якби я… 

— Ви ж не могли б… 

Вони урвали. 

— Це найменше, що я можу зробити, — сказала леді Ремкін. 

— Але ви так допомогли, давши нам нову будівлю штабу! 

— Це просто мій обов’язок як доброї громадянки, — сказала леді Ремкін. — Будь ласка, прийміть Хорошика як друга. 

Ваймз відчув, що його штовхають на вузеньку дощечку, перекинуту над глибоченною прірвою. 

— Я навіть не знаю, що вони їдять. 

— Та геть усе, — заспокоїла вона його. — Крім металів та вулканічних порід. Бачте, не випадає харчами перебирати, коли зростаєш у болоті. 

— А його не треба виводити на прогулянки? Чи на прольоти чи як воно там? 

— Здається, він майже постійно спить, — леді Ремкін почухала вкрите лускою тім’ячко потвори. — Правду кажучи, це найспокійніший дракон з усіх, що я виростила. 

— А як щодо… ну… 

Він жестами показав вила для гною. 

— Та це переважно газ. Просто тримайте його в добре провітрюваному приміщенні. І цінних килимів ви не маєте, правда? Краще не дозволяйте йому лизати вам обличчя — але їх можна привчити контролювати полум’я. Вони дуже корисні, коли треба розпалити вогнище. 

Хорошик Квірмський Камнеперий згорнувся калачиком під какофонію, схожу на булькання в каналізаційних трубах. 

Ваймз пригадав, що вони мають вісім шлунків — ілюстрації в книжці показували все дуже детально. Там ще було зображено щось схоже на