Читати книгу - "Трилогія смерті"

Я згорнув оголошення й засунув у кишеню.

У клітках нагорі не чути було пташиного співу.

До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.

Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шибка машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.

У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон у спальні.

— Маєте гроші, щоб зателефонувати у Мехіко?

Я похитав головою.

— Вважайте, що маєте, — сказав Крамлі. — Телефонуйте. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.

Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став телефонувати у Мехіко.

— Пег!

— Хто це?

— Та я, я!

— О Боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!

— А я справді далеко.

— Ти живий, хвалити Бога.

— Ну звісно.

— А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.

— Коли, Пег, о котрій годині?

— О четвертій. А що?

— Господи!

— Що?

— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?

— Повне смерті.

— Боже, я думав, вона вся тут.

— Що ти кажеш?

— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!

— Скажи мені щось.

Я сказав те щось.

— Скажи ще раз!

— Чому ти так кричиш, Пег?

— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?

— Пег… — злякано мовив я.

— Ну, то коли?

— Із тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?

— Я складу присягу на бідність.

— Отож-бо.

— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.

— Десять днів — це десять років.

— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?

— Бо ми — страхопуди й боїмося більше, ніж ви.

— Я візьму тебе під свій захист.

— Цікава в нас розмова, — я подумав про минулу ніч, про те, що висіло у мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.

— Ти ще пам’ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.

— Що?

— Ти ж пам’ятаєш його, правда?.. Бо я… Боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла із собою твоєї фотографії, бо все стерлося з пам’яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?

Я не сказав їй, що тільки вчора також не міг пригадати, якого кольору в неї очі, й коло години мучився цим, і то було наче сама смерть, але я марно сушив собі голову, хто ж умер перший — Пег чи я.

— Мій голос допомагає тобі?

— Так.

— Я там із тобою? Ти бачиш мої очі?

— Так.

— Бога ради, одразу ж, як повісиш слухавку, надішли мені свою фотографію. Я не хочу більше боятися…

— У мене є тільки поганенький знімок із двадцятип’ятицентового фотоавтомата, і я…

— Надішли його!.. Не треба було мені сюди їхати й залишати тебе там напризволяще.

— Ти так кажеш, наче я твоя дитина.

— А хто ж тоді ти?

— Не знаю. Пег, а любов може захистити людину?

— Повинна. Якщо вона не захистить тебе, я ніколи не прощу цього Богові. Ну, поговорімо ще. Поки ми розмовляємо, любов тут, і з тобою все гаразд.

— Тепер зі мною все гаразд. Ти мене вилікувала. А то я був занедужав сьогодні, Пег. Та так, трохи… Мабуть, з’їв щось. Але тепер усе добре.

— Коли повернуся, переїду до тебе, хоч би що ти казав. А як одружимося, то буде й зовсім добре. Просто тобі доведеться звикнути до того, що я зароблятиму на життя, поки ти кінчатимеш свій Великий Американський Епос, і к бісу все інше, не хочу нічого чути. А колись згодом ти утримуватимеш мене!

— Ти й цю розмову береш на свій кошт?

— Авжеж, бо я страшенно не хочу вішати слухавки й волію розмовляти з тобою цілий день, а я ж знаю, в який гріш це тобі влетить. Ну, скажи мені ще того, що я хочу почути.

Я сказав ще.

А потім її не стало чути, у слухавці загуло, і я лишився наодинці з телефонним дротом завдовжки дві тисячі миль, в якому зачаїлися міріади примарних шепотів, що линули тепер до мене. Та я перетнув їм дорогу, перш ніж вони сягнули мого вуха й прослизнули в голову.

Потім я відчинив двері і вийшов до кухні, де Крамлі чекав біля холодильника й одразу відчинив його, щоб дістати підкріплення.

— Ви здивовані? — засміявся він. — Так забалакались, аж забули, що ви в моєму домі?

— Забув, — погодився я.

І взяв те, що він дав мені з холодильника. Із носа в мене текло, і почував я себе геть нещасним.

— Хапайте паперові носовички, синку, — сказав Крамлі. — Беріть усю коробку… І поки не забули, — додав він, — доведіть мені до кінця ваш список.

— Наш список, — поправив я.

Він примружився, нервово провів рукою по лисуватій голові й згідливо кивнув нею.

— Імена тих, хто має померти далі, по черзі, — він приплющив обважнілі повіки. — Наш список, — проказав за мною.

Я не поспішав розповісти йому про Кела.

— І ще, поки не забули… — Крамлі відпив пива з нової бляшанки, — …напишіть ім’я вбивці.

— Це має бути хтось такий, хто знає в нашій каліфорнійській Венеції геть усіх, — сказав я.

— Це міг би бути я, — мовив Крамлі.

— Не кажіть такого.

— Чому?

— Тому, — відповів я, — що ви мене лякаєте.

Я склав список.

Я склав два списки.

Перший список був короткий і охоплював усіх можливих убивць, хоч у жодного з них я не вірив.

Другий — щось ніби гра «Вибери собі жертву» — вийшов довший, і в ньому були ті, хто міг зникнути найближчим часом.

Та коли я дописав цей список до середини, мені стало ясно, що я вже маю що сказати про кожного з тих підчеплених мною на