Читати книгу - "В обіймах монстра, Міла Мур"

Я бачу, як Віталік залишає зал, і не можу зрозуміти, який план у Даміра. Він такий спокійний зараз, наче все під його контролем. А от мені страшно і бентежно одночасно. Я не знаю, чого чекати, і в першу чергу від чоловіка, в обіймах якого знаходжусь.

— Розслабся, дівчинко. Я так сильно тебе хвилюю? — танець продовжується, а я не можу зрозуміти, де беруться сили на те, щоб переставляти ноги. 

— Ти мене дратуєш! — випалюю, і вже за мить Дамір практично втискає мене у своє тіло. Мої груди впираються у його торс, а губи чоловіка якраз навпроти моїх. 

— Дійсно дратую? А мені здається, що ти мене хочеш так само сильно, як і я тебе, — задоволено усміхається. 

Схоже, Даміру байдуже, що ми зараз в центрі уваги. Він занадто самовпевнений, хоча я розумію чому. Ніхто з тут присутніх не скаже, що Воронов переступає межу. Його бояться та поважають, і я розумію цих людей. 

— Мені треба у вбиральню. Відпустиш? — питаю і дуже сподіваюсь, що Дамір не поведе мене за руку туди. Хочу хоча б кілька хвилин перепочинку. Серце ладне вистрибнути з грудей і руки тремтять. І це не страх так на мене діє. Ні, тут дещо інше… 

— У тебе п'ять хвилин, — Дамір відпускає різко. Відступає і чекає, поки піду. 

Я ж не готова втрачати навіть одну секунду, тому йду до виходу в коридор, а звідти — у вбиральню. Всередині нікого немає, тому мию руки й збираюсь виходити, але несподівано двері відчиняються, і на порозі з'являється Віталік… 

Від шоку завмираю, як вкопана, і не можу зрозуміти, як він сюди потрапив. Мені здавалося, що люди Даміра його схопили, але якщо Віталік тут… отже, не знайшли.

— Який сюрприз, доню. А я тебе вже поховав, — заявляє і дістає з за спини пістолет. Наставляє його на мене, і я не маю жодного сумніву, що він вистрілить. 

— Але спочатку сам і вбив, — ціджу. Мені шалено страшно, але я готова дізнатись правду хоча б перед смертю. — Ти ж не мій тато, так?

— Не твій. Я взяв тебе зовсім малою і виховав як свою. Якби не втрутився Воронов, ти й надалі була б моєю донькою, — випалює Віталік. — Я… любив тебе. 

— Ти говориш про любов, націливши на мене пістолет? — фиркаю і роблю крок назустріч. Я не перестаю боятись, але розумію, що просто стояти та чекати на свою смерть — не варіант. 

Невже Дамір не бачить, що я зникла? Чому ніхто не приходить мене рятувати? 

— Тебе не можна залишати в живих. Я сам збирався скористатися тим, чия кров тече у твоїх судинах. Але якщо мені не судилося, то і Воронов не зможе. Ти для нього дуже дорогий подарунок. Занадто дорогий. Я не хочу, щоб він отримав тебе і всю владу, яка прийде разом з тобою. 

— Я не розумію, — хитаю головою. — Ти ж знаєш, хто мій справжній батько! Скажи! 

— Все дуже просто, донечко, — усміхається так, що мені погано стає. — Твій батько…

Віталік замовкає і хапається за груди. Навіть пістолет опускає і починає надривно кашляти. Я бачу, як він випльовує кров на підлогу, а тоді падає туди ж без свідомості. З його рота цівкою тече кров, і розуміння того, що він помер, ніяк не вкладається у моїй голові. 

Двері відчиняються і гримають об стіну. Я бачу Даміра на порозі, і від його погляду мурахи бігають шкірою. Неприємні такі… 

Спартак заходить вслід за Даміром і присідає поруч з Віталіком. Намагається знайти пульс, але нічого не виходить. Він підводиться на ноги та бере в руки пістолет, з якого Віталік намагався мене вбити. 

— Кілька секунд не вистачило! Сука! — злиться і націлює пістолет на мене.

— Ти збожеволів? — питаю розгублено і роблю крок назад. 

Спартак усміхається так само, як і завжди, а тоді натискає курок. Він стріляє у мене! А я вважала, що він хороший! 

Єдине, що мені залишається — це заплющити очі. Чекаю, коли куля потрапить у тіло, але нічого не відбувається. 

Секунда, дві, три… 

Розплющую очі та бачу, як либиться Спартак, і розумію, що… куль у пістолеті не було… Це усвідомлення так різко накриває, а тоді й інше приходить.

Спартак сказав, що не вистачило кілька секунд, отже… вони чули нашу розмову? Але як? 

— Ходімо! Скоро тут збереться багато людей! — командує Дамір, а я кроку ступити не можу. 

Як ці двоє можуть так легко грати чужими життями? Я ж реально думала, що помру, а вони, здається, знали, що пістолет Віталіка не заряджений. 

— Пішли, принцесо! — вигукує Спартак, а я різко наближаюсь до нього і даю добрячого ляпаса. Рука болить, але це не страшно. Бачу, як смикається його голова, і розумію, що за таке Спартак точно мене вб'є. — Ну пробач! Це був жарт!

Добре, що він розуміє, за що отримав. Навіть не злиться. Хочу так само зробити й з Вороновим, але розумію, що він не буде таким хорошим, як Спартак. 

Єдине, що мені залишається — це практично переступити через тіло Віталіка. Намагаюсь не дивитись на нього, але поглядом все одно торкаюсь розплющених скляних очей. 

Він був моїм батьком усе моє свідоме життя, а помер, намагаючись вбити мене… 

Дамір хапає мене за руку і тягне за собою до виходу. Він злий, тому що не дізнався правду, а я зла на нього, тому що підставив мене.