Читати книгу - "Омріяний Рим"

Щоправда, ця справа зовсім не була виправдана потребами. Одного дня у II ст. до н. е. великий соціальний реформатор Гай Гракх гордовито розглядав чергу на видачу зерна, аж раптом уздрів серед неї відомого аристократа.

— Агов! — покликав борець за права бідних, — а що це ви там забули?

— Як би вам пояснити? — відказав старий жевжик, колишній консул (який до того ж міг похизуватися франтуватим ім’ям Луцій Кальпурній Пізон Фруґі). — Я не в захваті від того, що ви роздаєте моє майно направо й наліво, але коли ви вже взялися до цієї справи, то я бажаю дістати свою частку.

І так говорить мало не кожен оксфордширський панок, коли заходить мова про те, чи має він моральне право користуватися талонами на безкоштовний проїзд, призначеними для найбідніших верств населення. «Я чесно сплатив свої податки, — каже такий пан, — отож хочу мати винагороду за це».

Видача зерна потребувала неабиякої організації. Існували посади префекта анони та прокуратора анони, перший базувався в Римі, а другий — в Остії. Вони щосили намагалися контролювати ціни, зовсім як сьогоднішні європейські посадовці, приречені на нескінченну, але, зрештою, безплідну боротьбу з ринками зернових ф’ючерсів. Посаду цю використовували з власною метою приватні торгівці, тому ціни на пшеницю в Римі були вчетверо вищі, ніж у Єгипті. На забезпечення міста зерном ішло близько 15 відсотків від державних доходів. Імператори не мали іншого вибору, окрім як і далі поставляти зерно.

Якось у часи дефіциту імператора Клавдія закидали сухарями рід час прогулянки вулицею, тож йому довелося тікати. Згодом він негайно оголосив, що дасть римське громадянство будь-кому, хто запропонує йому корабель, здатний перевозити 10 000 modii, або ж 20 000 галонів пшениці — такий собі супертанкер.

Значно пізніше імператора Доміціана так занепокоїв дефіцит пшениці, що він розпорядився віддати під її вирощування всі виноградники Провансу. Це стало одним із перших прикладів аграрної інтервенції, вельми поширеної в Європі в останні п’ятдесят років. Заспокоївся він лише тоді, коли з проханням не чинити так до нього особисто прийшли галло-римські винороби, що, своєю чергою, стало одним із перших прикладів успішного лобіювання.

Римська сільськогосподарська політика своєю непослідовністю страшенно нагадує сьогоднішню європейську. У римлян були латифундії (latifundia) — широкі земельні угіддя, які обробляли стражденні раби, поки латинські поети тужили за тими часами, коли ліси ще не повирубували й кожен мав грядочку з бобами.

Насправді ці латинські поети жили в містах серед мас, які харчувалися казенними продуктами. Оплакуючи втрату старого укладу життя, вони проявляли таку саму послідовність, як сучасні британські політики з журналістами, котрим до вподоби ганити компанію «Теско» щодо зниження платні фермерам за їхню продукцію, а вже наступної суботи, коли вони їдуть на закупи, то несказанно радіють низьким цінам на городину.

Уряд втручався не лише в постачання зерна, адже існувала ще й оливкова олія — товар, якому римляни приписували чудодійні властивості та неабияку ефективність. На ній смажили, нею освітлювали оселі, її використовували як шампунь і мило, а коли на дні амфори зоставалося зовсім трошки, залишки вичерпували й використовували як контрацептив за її сперміцидні властивості.

З усіх руїн, що я бачив у Римі, найдавнішою, певно, є Монте Тестаччо. Це велетенське стародавнє звалище, вище за найвищу будівлю Форуму. Коли проходитимете крізь залізні ворота й ступатимете на порослу бур’янами стежину, гляньте собі під ноги — і побачите, що вона складається з незліченних глиняних черепків. Площа звалища становить 20 000 квадратних метрів, пагорб складається з уламків 25 мільйонів амфор, вилучених і розбитих стародавньою владою. Майже всі ці амфори — 83 відсотки — містили іспанську оливкову олію з Бетики. Держава вилучила та знищила їх, бо вважали, що, коли олію зберігати в амфорі надто довго, зі стінками посудини відбувається якийсь процес, тому залишки олії стають отруйними не лише для сперматозоїдів, а й для людей.

Як бачимо, у римлян була ціла програма з розбивання амфор, фінансована державою. У формування цін на оливкову олію втрутилися бюрократи, які, поїхавши до Іспанії, розповіли виробникам, скільки олії буде вдосталь. Для цього вони використали кошти, отримані з ринку зерна, наголосивши, що постачання пшениці для них провідне.

Ви можете спитати, звідки я взяв, що римську систему можна називати вільним ринком, адже під таким кутом вона більше схожа на сталінський режим. Утім, насправді сільське господарство Стародавнього Риму (як і вся економіка загалом) було значно вільнішим, ніж у сучасній нам Європі.

Рим не мав якихось суспільних вигод, окрім видачі продуктів населенню й заснованої Траяном програми під назвою alimenta, згідно з якою держава надавала сільськогосподарські іпотеки, виплати за якими йшли на допомогу дітям із середнього класу. Державної охорони здоров’я також не існувало, зате приблизно половина державних видатків припадала на армію. До речі, римське військо, хоч і порівняно нечисленне, було напрочуд ефективним.

Римляни правили своєю імперією, де жили від 80 до 100 мільйонів людей, за допомогою армії з 300–400 тисяч чоловік, половина з яких були легіонерами, а решта — допоміжними військами. Іншими словами, армія становила лише 2 відсотки від усього чоловічого населення.

А на що сьогоднішній європейський уряд витрачає наші податки? Приблизно 85–90 відсотків їх іде на зарплати чиновників, які, своєю чергою, становлять близько 30 відсотків працездатного населення. От у тому-то й полягало все диво Риму порівняно з нашим суспільством: в управлінні своєю велетенською державою римляни майже обходилися без бюрократії.

Так, вони безжально здирали податки з населення й без жодних докорів сумління доручали це людям не надто чесним. Імператор Веспасіан називав збирачів своїми «губками», бо спершу ті висмоктували гроші з провінціалів, а тоді він сам залюбки позивався на них до суду, викручуючи з відповідачів усе до копійки. Та попри все, щоб збирати податки, Рим мав не так вже й багато чиновників — приблизно одного на 400 000 осіб.

Щодо частки податків у всіх державних надходженнях, покійний Кіт Гопкінс[80] стверджував, що вона становила 5-10 відсотків від ВВП, якщо не менше. А тепер порівняйте це число з тими 40 пенсами, що нинішній британський уряд стягує з кожного фунта.

У сучасному розумінні імператори не мали ніякої економічної політики. Вони не мали жодних проміжних фінансових цілей. А коли вже на те пішло, то ніякої довго- й короткострокової стратегії вони також не мали. Вони не брали позик на оплату державних програм, як і не відігравали жодної ролі у визначенні процентних ставок, хай їхня діяльність і впливала на цінність грошей. Приміром, ціни на золото впали після того, як Юлій