Читати книгу - "Слова на вітер, Анні Ксандр, Софія Вітерець"

– Наша панянка не така вже й задира, якою намагалась здаватися, – прокоментував протяжно, намагаючись не перегнути з іронією. Мабуть, Айлін вже це розуміла, бо всміхнулась у відповідь. – Завдання нам ти вигадувала?

– Не лише, – прошепотіла вона, підморгнувши. – Тільки своїм друзям не кажи, бо кому ж треба ті плітки.

– Дійсно. Мушу визнати спершу ти здалась мені зверхньою та зарозумілою…

– А тепер?

– Ще трохи зверхня… Хоча про це краще в Тіма запитувати…

Навмисна фраза знову викликала дивну реакцію в Айлін: ніби й розізлилась, а ніби й засоромилась. Отже, та мить для неї гарно запам’яталась.

– Ти нестерпний.

– Вже десь чув це, – промовив з посмішкою. А що? Нехай звикає, що легко не буде. Принаймні не лише нам доведеться щось доводити та добиватись. – Як щодо прогулянки ввечері?

Від запитання Айлін мало не захлинулась. 

– О, перепрошую, – почав перепрошувати, нахилившись до дівчини. – Не думав, що таку квітку ніхто раніше не запрошував на побачення.

Я дійсно це сказав? Мабуть, так, бо її наче ще й облили відром води. 

– Запрошували й неодноразово! – нарешті випалила дівчина з себе, гордовито задерши носика. – Просто ми тут не для побачень і… І… А де саме?

Хотів розсміятись, але подумав, що так ще більше налякаю її. Але невпевненість Айлін мене здивувала, бо виходить, що не так часто її запрошували й слідом виникало запитання: “Чому?”. Вона ж виглядала шикарно і таку дівчину гріх не запросити на побачення. Хіба що… Перевів погляд на панночку, але припущень оголошувати не став. Гадаю, що час покаже на скільки я мав рацію.