Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
За такими розмовами спливав час. У якусь мить між нами виникла така близькість, що мені вирішили надати вагомий доказ їхньої дружби. Кармен запитливо поглянула на Енцо й Лілу, потім обережно промовила:
– Ленуччі ми можемо довіряти.
Коли побачила, що обоє кивнули, то зізналася мені, що вони недавно бачилися з Пасквале. Якось уночі він постукав до будинку Кармен, та зателефонувала Лілі, і Ліла негайно з’явилася разом з Енцо. У Пасквале було все добре. Чисто вдягнений, ретельно причесаний, вишуканий, схожий на лікаря. Однак він здався їм сумним. Він не зрадив своїм політичним поглядам, але настрій мав дуже пригнічений. Сказав, що нізащо не здасться, навіть якщо його вбиватимуть. Прощаючись, зазирнув до спальні племінників, він навіть їхніх імен не знав. Тут Кармен розплакалася, але тихенько, щоб діти не помітили. Врешті ми зійшлися на тому (перш за все Кармен, Ліла обмежилася кількома словами, а Енцо просто кивнув), що методи Пасквале ми не підтримували, на нас наводив жах той кривавий терор, що охопив Італію й решту світу, але він знав усе те, що знали ми, і які б там страшні вчинки йому не приписували в газетах, ми б нізащо від нього не відвернулися, незважаючи на нинішнє наше життя, щасливе завдяки інформатиці, латині та грецькій, книжкам і бензоколонці. Ніхто з тих, хто його любив, цього б не зробив.
Так закінчився той день. Я почувалася так вільно в їхній компанії, що, згадавши слова Елізи, вирішила запитала у Ліли й Енцо:
– А що там Солари?
Енцо відразу втупився в підлогу. Ліла стенула плечима і промовила:
– Такі ж самі виродки, як і раніше.
Потім насмішкувато розказала, що Мікеле геть з’їхав з глузду: після смерті матері покинув Джильйолу, вигнав дружину з дітьми з дому в Позілліпо, а коли ті спробували повернутися, нещадно їх відлупцював.
– Пануванню Солар, – задоволено завершила Ліла, – настав кінець. Подумай лишень: Марчелло розказує всім навколо, що то через мене його брат так поводиться.
Тут вона примружилася й задоволено скривилася, ніби ті слова Марчелло були для неї найкращою похвалою.
– Як бачиш, Лену, – підсумувала Ліла, – тут багато що змінилося, поки тебе не було. Тепер тобі слід триматися разом із нами. Дай мені номер телефону, зустрічатимемося частіше. До того ж мені треба відправити до тебе Дженнаро, побачимо, чи зможеш ти допомогти йому з навчанням.
Вона взяла ручку й приготувалася записувати. Я продиктувала перші дві цифри, але потім збилася, бо ще не запам’ятала як слід свій номер. А коли мені таки вдалося його згадати, я затнулася, злякавшись, що Ліла знову заволодіє моїм життям, і навмисне зробила помилку.
Я вчинила правильно. Бо коли ми з доньками збиралися йти, Ліла раптом запитала перед усіма, зокрема й Деде та Ельзою:
– А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?
35
– Звичайно, ні, – відповіла я і вимушено засміялася.
Дорогою додому мені довелося пояснювати дівчаткам – особливо Ельзі, Деде лише ображено мовчала, – що інших дітей у мене не буде, що мої дітки – це вони і більше ніхто. Два дні у мене боліла голова, і я не могла зімкнути очей. Усього кілька вміло кинутих слів – і Лілі вдалося зіпсувати зустріч, яка до того здавалася мені чудовою. Я сказала собі: «Нічого не поробиш, Лілу не виправити, їй завжди вдається зіпсувати мені життя». І я мала на увазі не тільки ті переживання, які вона викликала у Деде й Ельзи. Ліла прицільно влучила в болісну точку, яку я тривалий час сама від себе приховувала. Моя нагальна потреба у материнстві, яку я вперше відчула десять років тому, коли у квартирі Маріарози взяла на руки маленького Мірко. Той поклик був інстинктивним, мене вмить накрило любов’ю. Але вже тоді я чітко усвідомлювала: я не просто хотіла дитину, я хотіла таку дитину, як Мірко, сина від Ніно. І позбавитися того бажання мені не допомогли ні одруження з П’єтро, ні народження Деде й Ельзи. Навпаки, останнім часом воно виникало щоразу, як я бачила сина Сильвії, а особливо посилилося, коли Ніно повідомив про вагітність Елеонори. Тепер воно роз’їдало мене зсередини, і Ліла своїм пронизливим поглядом відразу роздивилася в моїй душі оту червоточину. «Це її улюблена забава, – подумала я, – вона так поводиться з Енцо, Кармен, Антоніо, Альфонсо. Вона, мабуть, так само робила і з Мікеле Соларою, і з Джильйолою. Удає добру й привітну, а потім у потрібну мить легенько тебе штовхне, посуне, завдасть болю. Вона хоче повернутися в моє життя і так само поводитися зі мною, з Ніно. Їй уже вдалося витягти на білий світ те легесеньке приховане душевне тремтіння, на яке я намагалася не звертати уваги, як не звертають уваги на рефлекторне посмикування повіки».
Кілька днів по тому, сидячи у квартирі на вулиці Тассо, на самоті чи з кимось, я ніяк не могла викинути з думки те запитання: «А ти плануєш народжувати дітей від Ніно?» Але з Лілиного запитання воно перетворилося на моє власне, з яким я зверталася до самої себе.
36
Після того я часто навідувалася в наш район, особливо коли приїжджав П’єтро, щоб побачитися з доньками. Спускалася пішки до площі Амедео, сідала в метро. Інколи зупинялася на залізничному мосту й дивилася вниз на трасу, а інколи обмежувалася тим, що переходила через тунель і прогулювалася до
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Історія втраченої дитини, Елена Ферранте», після закриття браузера.