Читати книгу - "Ти мене (не) підкориш. Книга перша, Єва Басіста"

Я ціпенію, а мій язик заклякає, мов стає неживим. Герман запитально на мене поглядає та уперто чекає, поки щось скажу. Поясню свій поспіх.

Утім він, мабуть, уже все розуміє, а особливо, коли  повільно переводить свої зимні очі на Кароліну. Вона також дерев'яніє.

Ситуація несказанно жахлива. Феєрична утеча не вдалася. Вона впала у прірву. Чи може сіпнутися та стрімголов дерти ноги? Але не наважуюся. Боюся.

Моя внутрішня надія, яка стрибала від радощів, мов козенятко, гепається на п'яту точку та починає гучно плакати. Пускає рясні ріки, утворюючи солоно-гірке озерце.

- А де Віталій? Чому без охоронця? - не витримує Герман, запихаючи руки в кишені, а голову схиляє на бік. - Марго, не мовчи?

- Він відійшов, - тихо кажу, дивлячись на нього.

- Куди? - продовжує витягувати інформацію.

- До туалету, - бреше Кароліна. І дарма вона це робить. Дуже! Бо тут з'являється захеканий та розчервонілий, мов буряк, Віталій. Він не помічає Германа.

- Точно ця назва ліків? Бо мені аптекарка сказала, що такі вперше чує, - каже на одному подиху, а коли хапає нову порцію повітря та виштовхує її, продовжує. - Я бачу, вам уже краще…

- Не  та назва, - злякано булькоче Кароліна йому. - Мені вже нічого непотрібно.

- О, це добре, - спирається руками на коліна та згинається. - Бо біг зі всієї сили…

- Які таблетки? Що тут сталося? - стріляє Герман у різні сторони поглядом, і тут його помічає знесилений Віталій. Різко вирівнюється перед своїм шефом та звітує, мов школяр перед вчителькою:

- Германе Андрійовичу, подрузі Маргарити Михайлівни стало дуже погано - я біг за ліками.

- Цікаво, - протягує він це слово та зиркає спочатку на мене, а там на Кароліну, до якої звертається. - І що ж це за хвороба така жахлива?

- Генетична та дуже рідкісна, - випалює вона. – Неймовірно рідкісна. Вона в одного на десять мільйонів трапляється.

І тут мовчанка. Її тільки порушує гамір торгового центру, який живе своїм бурхливим життям. Я закриваю руками обличчя. Герман казав без фокусів. І що тепер мені чекати? Ну точно по голівці не погладить рукою.

Мені стає страшно, що аж тіло обливає холодом. Тремчу, мов листя під час грози. Він може добряче розізлитися. І тоді взагалі з будинку не випустить. Буду сидіти, мов принцеса у його палаці, а чоловік буде замість лютого дракона.

- Це жахливо, - чую легке бідкання у голосі «нареченого». - Я сподіваюся, що вам нині краще?

- Так, приступ минув, - продовжує водити подруга за ніс Германа, а точніше він дозволяє їй це робити. Удає, що вірить.

- Я радий, що так, але уважніше ставтеся до свого здоров'я та носіть потрібні медикаменти зі собою, - фальшиво розтягує вуста в усмішці. - Бо інколи все може завершитися дуже трагічно. Не робіть нещасними людей, які вас люблять.

- Це точно…

- Мене, до речі, звати Герман, - продовжує. - Я наречений Маргарити. Гадаю, що вона вам вже розповіла про мене.

- Так, - відповідає. - Я - Кароліна. Її найкраща подруга.

- Приємно познайомитися, - приязно відповідає він та звертається до мене. - Марго, що з тобою? Тобі зле?

Я  повільно забираю руки, які дрижать, від обличчя. Кароліна бліда, мов полотно, а Віталій вже не такий червоний, але досі хекає.

- Усе нормально, - якось вибовкує язик. - Відходжу від переляку.

- Це добре, - підходить до мене ближче та бере за руку. Міцно стискує мої пальці, що аж трішки боляче стає. Сил не шкодує. Немов цією дією дає мені втямити, що далі чекають «розбірки». - Дівчата, я сподіваюся, що ви вже наговорилися та купили все необхідне… Адже мені треба вкрасти Марго. Є важлива справа.

- Наче так, - невпевнено відповідає Кароліна.

- Це добре, - дивиться на годинник, а там на подругу. - Бо нам вже треба спішити, аби все встигнути.

Прощаюся з Кароліною, обіймаюся з нею. Вона у цей короткий момент шепоче мені на вухо: "Я щось придумаю". А я у відповідь, коли віддаляюся від неї, киваю, адже сподіваюся, що так і буде, бо хочу власним вибором кувати долю, а не коритися.

Герман знову хапає мене за руку, мов маленьку дівчинку, та ми прямуємо у протилежну сторону від Кароліни, а за нами покірно йде Віталій та несе пакет із моїми покупками.

Морально готуюся до найгіршого. Тут гадати не потрібно - Ярошевський вичитуватиме мене.  Мабуть, мої покаранням буде домашній арешт.

Проте, на мій подив, він питає буденним голосом:

- Щось ти погано ходила по магазинах, що Віталій несе майже порожній пакет. Невже нічого не сподобалося?

- Мені багато не треба. Купила тільки необхідне… І перестань удавати, що нічого не сталося. Бо нинішня твоя поведінка мене лякає. Краще вже кричи на мене,  а не удавай добродія.

- А що сталося? - повертає голову та мої пальці стискає сильніше.

- А ніби ти не знаєш? - впевнено кажу та додаю. - Чи ти чекаєш поки ми залишимося наодинці? Правильно? Тоді будеш на мене верещати?