Читати книгу - "Три шляхи до одного серця, Катря Вивір"

 Маленька турка тихо шипіла на повільному вогні. Запах свіжозмелених зерен помалу наповнював всю кухню та вітальню. Тіна навіть не вмикала світло, аби ненароком не розбудити Вероніку о п’ятій ранку недільного дня. Лише Бонбон із підозрою поглянув на Тіну, коли та випадково брязкнула маленьким горнятком, а тоді відвернувся до стіни і по-собачому зітхнув. Дівчина навшпиньках підійшла до розписаного інеєм вікна і обережно сіла у крісло, щоб випити свій напій. «Як я могла не помітити, що в моїй кімнаті є відкидний прохід на горище? На підлозі під ним навіть лишились потерті сліди від драбини». Дівчина згадала, як в неї перехопило подих, коли прямісінько зі стелі до неї спустився Сашко. І вони, не кажучи одне одному ні слова, нарешті звільнились від тих умовностей та масок, що віддаляють людей. У Тіни від однієї лише згадки про перший нерішучий дотик до його оголеного тіла пробігли мурахи по спині, вона зробила великий ковток кави і дурнувато усміхнулась, закривши обличчя однією рукою. «Я не очікувала від себе, що здатна на таке» – Тіна згадувала, як вони з Сашком всю ніч цілувались і не могли насититись одне одним. Як він обіймав дівчину та брав у полон її тіло, щоразу інакше: ніжно і повільно, потім пристрасно і рішуче. Кава холола у Тіниних руках, а вона навіть того не помічала, з сором’язливою усмішкою перебираючи в пам’яті, наче намистинки коштовного кольє, найсолодші моменти з ним.

— Ти вже не спиш? — Тіна від несподіванки аж підскочила. На неї в ранковому присмерку дивились двоє: Вероніка і Бонбон.

— Вибач, я тебе розбудила? — звернулась вона до подруги.

— Ні, мене розбудив запах кави, — відповіла Вероніка, позіхаючи. — Ти якась замислена та розтріпана. Знову всю ніч не спала?

— Так, — Тіні не було сенсу заперечувати те, що й так було написано в неї на обличчі, однак дівчина спробувала приховати свою задоволену усмішку. Тіна позіхнула і втомленим тоном додала: — Ця робота зведе мене з розуму. Весь час про неї думаю. — Частково це була правда. І Тіна вирішила поки не розповідати Вероніці про те, що вони з Сашком «перейшли межу» так би мовити. Для початку їй потрібно було якось класифікувати і назвати ці стосунки, хоча б для себе. — Як твоя нога?

— Та добре, я вже навіть можу трохи ступати на гіпс. Думаю, зніму його на наступному тижні.

— Це ще зарано, кицю. Лікар сказав ходити так щонайменше місяць, — несхвально захитала головою Тіна.

— Розумію, та я вже не витримую шкутильгати на цих милицях, ніби якийсь недолугий тарантул. Це жахливо і не привабливо, — Вероніка завмерла і роззирнулась навкруги, хоча знала, що в кімнаті нікого крім них двох немає. Дівчина стишила тон і продовжила: — Хочу тобі де в чому зізнатись. Мені дуже подобається Сашко і думаю, що я йому теж.

 Тіна від несподіванки вдавилася кавою і частину розлила собі на коліна.

— Гей, ти чого? — закліпала своїми великими карими очима Вероніка.

— Ем, нічого, думаю забагато цукру на дні, не розмішала. — Тіна геть розгубилась і не знала, що їй робити. Зізнатись у тому, що вони з Сашком тепер коханці? Промовчати? Відмовити подругу, не вдаючись до подробиць?

— То що ти скажеш? Як думаєш, я йому подобаюсь? Як на мене, в нас багато спільного, — Вероніка продовжувала різати Тіну без ножа, сама того не знаючи.

— Так, я помітила він теж не їсть шкоринок від піци, як і ти, — Тіна знайшла, здавалося б, найбезглуздішу фразу, однак сказала її так впевнено, що Вероніка закивала. — Для мене, наприклад, це якесь збочення. Ви і справді схожі у ееее… ну певних речах.

 Тіна відчула, що дала подрузі необхідну зараз моральну підтримку. Тож дівчина замовкла, перебираючи в голові усі варіанти того, як не допустити у цьому домі любовного трикутника, продовжуючи таємно кохатись із Сашком і дружити з Веронікою. Однак це рівняння ніяк не сходилось.

— А як там Ігор? — поцікавилась подруга і Тіну знову кинуло у холодний піт. Вона, здавалося, заховала свого прекрасного принца у далеку шухляду свідомості, аби не муляв їй очі. Тіна взялася однією рукою за мочку вуха, у якому досі виблискувала одна з подарованих їй напередодні діамантових сережок. «Як я до такого докотилась?».

— Все добре, побачимось з ним у понеділок, — коротко відповіла вона подрузі.

— Все йде за планом? — підморгнула їй Вероніка.

— Так, все під контролем! Все під контролем. Вже шоста ранку, ранувато для сніданку, однак якщо хочеш, можу зробити.

 Дівчата поснідали тостами із малосоленою рибою, яйцями пашот та шпинатом. Тіна їла швиденько, аби не довелося сидіти за одним столом із Сашком, коли той прокинеться. Вероніка розповідала їй останні новини та плітки про їх улюблених артистів та акторів. Потім дівчина поділилась з подругою думкою про те, що мінімалізм в одязі вже віджив своє і вони з Тіною навіть трохи посперечались на цю тему. Врешті решт, Вероніка знову перебазувалась на диван і запропонувала подрузі переглянути разом якийсь хітовий ромком, що нещодавно вийшов у кінотеатрах. Однак Тіні дуже хотілося побути на одинці зі своїми думками і подихати свіжим повітрям. Вона взяла Бонбона, натягнула на нього зроблений Веронікою із шерстяної ковдри жилет і повела на прогулянку.

 Малий безтурботно махав своїм задком і впевнено біг вперед, обнюхуючи кожен предмет на своєму шляху. «Чи здогадується Бонбон, що в нього немає хвоста?». Тіна часто про це замислювалась і жалкувала, що малим сталась така неприємність. Хвіст собаці обрізали ще у розпліднику, коли той був щеням і дівчина не розуміла, нащо потрібна така жорстокість. Судячи з того, що Бонбон майже не рухав шиєю і завжди повертався всім тілом, коли його кликали, він міг і не знати, що давно позбувся цієї важливої частини тіла. А може й гірше: уявляв собі, що має розкішний великий хвіст, як у дикої лисиці. «Багатьох з нас травмують у дитинстві, малий, а ми навіть про це не здогадуємося».

 Тіна неквапливо йшла за собакою, уважно міряючи кроками землю. Їй хотілося заспівати якусь гарну пісню, поки нікого немає навкруги, однак дівчина знала: щойно почує власний голос, магія моменту зникне, тому мугикала приємну романтичну мелодію собі під ніс. Вона думала про Сашка. Весь час. Тіна не могла припинити згадувати його обличчя і усмішку, його запах. «Невже я ось так просто закохалась?». Тіна знову поглянула на хвостик Бонбона і зітхнула. «І з чого я взяла, що взагалі здатна на це? Почуття не можуть так просто з’явитися нізвідки. А якщо з’явилися, то який в них термін дії? Що далі?» Тіна не помітила, як ноги привели її до узлісся, тож дівчина вирішила відвідати Назара. «Можливо сьогодні нарешті вдасться вмовити його зустрітись із Ігорем». І вона рушила знайомою стежкою. Щойно з-за дерев почали виднітися обриси угіддя вівчаря, Тіна звернула до вхідних дверей, однак Бонбон побіг у протилежний бік – до хліва. Дівчині довелося рушити за ним. Теплий та вологий запах овечої шерсті, посліду та молока окутав її з порогу. Бонбон не зупинився біля тварин і побіг собі далі в кінець приміщення, де у тонку шпаринку прочинених дверей пробивалось світло. Коли Тіна підійшла, то почула музику, хлюпання води та якусь метушню у середині. Вона зазирнула.