Читати книгу - "Викрадена перевертнем., Галина Курдюмова"

Рад кинув на мене уважний погляд, усмішка лише на мить висвітлила його обличчя, але це було немов сонячний промінь, що пробився крізь товщу грозових хмар. Цієї миті він здався мені хлопчиськом, пустотливим і веселим. Напевно, саме таким він був раніше. Але усмішка майнула і зникла, а між бровами знову утворилася вперта зморшка. І все ж таки він добрий. Десь усередині. Глибоко. І зухвало брутальний. Навіть зараз, коли одягнений «по-людськи» і волосся затягнуте ззаду в акуратний хвостик, відчувається його магнетична сила. От якби він не був моїм викрадачем, і ми зараз сиділи не у підвалі, а десь у крутому ресторані…

Я посовалась, вмощуючись на самому краю дивана, Радобор стояв навпроти, смакуючи вино і протираючи в мені дірку очима. Але запрошувати його сісти поряд зі мною не хочу. Зараз між нами принаймні столик. Хоч якийсь захист. Захист мене від нього, а його від мене. Все, треба не дивитися на цього красунчика, інакше я й сама не захочу, щоб він ішов, а мені це треба? Чим сильніше зав'язуються відносини, тим важче їх потім розірвати. А я маю намір просто піти і забути цей будинок і цю сім'ю назавжди.

- Може, ти стілець принесеш?

- Я не люблю сидіти.

Хм, гаразд, нехай стоїть. І дивитись на нього не буду. Я опустила погляд. Тільки замість його обличчя мій погляд тепер упирається... набагато нижче. Довелося просто повернути голову набік, ніби я замислилась. Цікаво, він збирається говорити, з чим прийшов, чи так і стоятиме мовчки? Я розпочинати розмову не буду. З Владом набагато легше, він веселий, балакучий, з ним ніколи не нудно! Я навіть не можу сказати, хто з братів мені більше подобається зовні, але характером, безсумнівно, Влад. Проте я хочу виїхати з цього будинку і ні з ким із Потоцьких не мати справи.

Рад, мабуть, і сам не знав, як розпочати розмову. Ні, таки доведеться мені, інакше ми мовчатимемо до ранку. Я кахикнула, прочищаючи горло.

- Ну, давай, починай.

- Що? – не зрозумів Радий.

- Ти збирався вибачатися. Я слухаю.

- Спочатку я хочу знати, що у вас було з Григорієм.

Ось так, прийшов один вибачатися, а сам вимагає від мене пояснень.

- Я вже казала тобі, що лише дружні стосунки. Були. Поки він не порвав нашу дружбу, викравши мене з вокзалу і намагаючись на мені одружитися. Можу ще раз сказати спасибі, що запобіг цьому безглуздому весіллю.

- У тебе є інший?

Може сказати, що є? А якщо він вирішить дізнатися, хто? Підставляти когось із знайомих не буду, бо не знаю, чи не вирішить цей навіжений його позбутися. Це зараз він такий на вигляд, спокійний. Але ж за вдаваним спокоєм усередині цього молодика вирує буря.

- Ні. Зараз у мене нікого немає. З попереднім бойфрендом ми розлучилися кілька тижнів тому.

- А чому ти не схотіла за Гришку виходити?

- Без любові?!

- Для тебе це так важливо? Його батько – циганський барон, непристойно багатий і владний! Ти б з Гришком мов сир у маслі каталася, ніяких клопотів не знала!

- Принципово. Я не буду прикидатися, що маю почуття, якщо їх не маю, а якщо й маю, то зовсім протилежні.

- Але з іншими чоловіками ти зустрічалася без особливого кохання.

- Чому ти так вважаєш?

- А як? Якщо спокійно могла розлучитися...

- А хіба відразу зрозумієш, кохання це чи не кохання? Людина може просто подобатися, але справжнє почуття до неї виникає пізніше. Або зовсім не виникає.

- А Гришко тобі зовсім не подобався?

- З ним навіть дружити було складно, надто настирливий.

- Дивно, що ти з ним примудрялася навіть товаришувати, я його просто ненавиджу.

- Рад, ти, взагалі, не любиш циган?

- Та ні, у мене з багатьма з їхнього племені чудові стосунки, навіть дружні. Я ненавиджу саме цього цигана, і мені є за що.

- Мені тепер теж є за що його ненавидіти. Коли б не він, я зараз була б вдома, з батьками, а не…

Здається, я надто розхвилювалася.

- Добре, - кивнув Радобор. - Якщо те, що ти говориш, правда, я прошу у тебе вибачення за те, що взяв у полон і поводився не по-джентльменськи.

- Я рада, що ти це зрозумів. І я прощаю тебе. Тепер ти відпустиш мене?

Серцем прокотилася надія, що мого викрадача попустило і він зрозумів, що накоїв. І прагне виправити помилку.

- Тепер я тебе відпустити не можу, – похитав головою Радобор.