Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

Приймати опіку

Побутує думка, що піклування спрямоване на інших, у той час як змагання стосується перемоги й просування себе. Це дуже обмежена й вузька точка зору. Насправді піклування — дослідження та розвиток такої сторони особистості, яка розкривається тільки у зв’язку з іншою людиною, а не в момент змагання з нею. Піклування має свої винагороди, як і змагання, але вони інші. Коли ви віддаєте — ви отримуєте.

Елісон Стівенс, журналістка із Вашингтона, написала коментар на те, як Беті Фрідан, доглядаючи за дітьми, описувала ці обов’язки як нескінченну нудьгу, постійне миття підлоги та чищення зубів. Для Стівенс материнство, без сумніву, складалося з великої кількості важкої роботи та нудних занять, «але також і зі сміху{188}, сонячного світла, катання на гойдалці та здивувань». Це найкращі речі, які може запропонувати життя. Частину «здивувань» Елісон поміщає у книжку «Філософське дитя» й описує здатність дітей «досліджувати реальний світ та всі інші можливі світи», властивість, яку ми пов’язуємо з геніальністю.

Навіть після всіх зусиль, пов’язаних зі спробами стягнути хлопців-підлітків з ліжка вранці, добре їх нагодувати та переконати їх менше засуджувати все навколо, коли мій старший син вступав цього року до коледжу, я ледве стримувала сльози. Те, що він пізно вночі випросив у мене молочний коктейль, усупереч правилам не їсти в ліжку та з’їв величезну вечерю, зрештою ні про що особ­ливе не говорить, але такі моменти я ціную, бо знаю, що вони більше ніколи не повторяться. Слухати, як мій молодший син щовечора сперечається із чоловіком щодо гри на фортепіано, може набриднути, але потім мене раптом охоплює дивовижна думка, що ніхто в домі, крім нього, не здатен створити такої гарної музики.

Недільні вечері були ще одним невеликим і приємним ритуалом. За останні кілька років, з огляду на підліткові графіки хлопців та мій переїзд до Вашингтона, було надзвичайно важно знайти кілька днів на тиждень для вечері.

Але мені зазвичай вдавалося готувати в неділю, і діти нічого більше не планували. Я зовсім не домогосподарка, швидше нав­паки, категорично відмовляюся вчитися готувати їсти, шити чи прасувати. Але запланувати та приготувати щось смачненьке або організувати свято для нашої сім’ї дає мені глибокий душевний спокій.

Не менш цінним для матері є можливість звільнитися від усіх своїх заборон. Пам’ятаю одну сімейну вечерю кілька років тому, коли Енді встав і витяг щось із холодильника. Він відчинив двері холодильника, а потім швидко їх зачинив. Повернувся до хлопців, яким тоді було приблизно чотири й шість, й театрально промовив: «Там тигр!» — на їхнє превелике задоволення. Я говорю зараз про мого гіперраціонального чоловіка-професора, який клеїть дурня, показуючи себе з того боку, про який ніхто у світі більше не дізнається. Дженіфер Сеньйор описує це найкраще: радість дуріти з дітьми «дозволяє нам відпочити від етикету{189} та звільняє від заборон, дозволяє нашій свідомості та здатності підпорядковуватися правилам заховатись. Протягом кількох блаженних моментів наша підсвідомість пливе в потоці».

За дурними й щасливими моментами йдуть серйозні здобутки. Професор та соціолог Школи Уортон Університету Пенсильванії, Адам Ґрант, опираючись на великі емпіричні дослідження в психології, руйнує міфи, що стосуються управління для чоловіків та жінок. У своїй книжці «Брати й давати» Ґрант ставить подіб­не запитання{190}: яка категорія людей найімовірніше опиняється на нижчому щаблі ієрархії на роботі: «ті, хто дають», «ті, хто беруть» чи «ті, хто протистоїть»? Майже всі обрали «тих, хто дають». На жаль, вони мають рацію.

Потім Ґрант запитав те саме, але про осіб, які обнімають найвищі посади на роботі. Після кількох секунд роздумів більшість людей відповіли: «ті, хто беруть», хоча дехто думав на «тих, хто протистоїть». Вони помилялися. Відповідь та сама: «ті, хто дають».

Люди, які вміють давати, досягають великих успіхів не лише в сфері освіти. Робити щось для інших має краще поєднуватися з основною місією, але також у бізнесі та навіть у політиці, яка зазвичай не видається затишною та доброзичливою сферою. Це тому, що давати — не означає бути ганчіркою, але й не означає обов’язково бути добрим. Це просто означає, що ви постійно робите щось, не чекаючи нічого взамін.

Ґрант розповідає, як політика Авраама Лінкольна{191} була побудована на цьому принципі. Коли Лінкольн уперше балотувався у сенат США в Іллінойсі, він зняв свою кандидатуру, щоб допомогти Лайману Трумбаллу здобути перемогу, оскільки той поділяв його прихильність до скасування рабства, а цього Лінкольн хотів більше, ніж стати сенатором. Хоча Трумбалл програв, на поведінку Лінкольна відповіли доброзичливістю та повагою, що допомогло йому завоювати репутацію, яка зрештою привела до Білого дому.

Варто зазначити, що Лінкольн не одразу отримав плоди від своїх хороших вчинків. З часом його поведінка привела до тих людей, які підтримали й допомогли пройти дорогою до Білого дому. Батьки, що працюють, мають ту саму здатність давати й можуть принести її в офіс. Для них важливо подумати про наслідки в майбутньому, бо, можливо, настануть моменти, коли їм доведеться піти з роботи. Нам необхідно припинити сприймати здатність давати та піклуватися як перешкоду на шляху до успіху та управління й почати думати про це, як про новий, справжній шлях уперед.

Дорости до піклування

Енді походить з династії викладачів, його батько, тітка та дядько по татовій лінії, а також дідусь (угорський професор візантійської історії) були викладачами. Улюблениця родини — його тітка Еду, професорка лінгвістики Університету Вісконсин-Медісон, зараз на пенсії. Кілька років тому вона надіслала мені невелику книжечку{192} маловідомого філософа Мілтона Мейєрофа під назвою «Пік­луючись». Це перша книга серії з 45 книжок під назвою «Світові перспективи» (1970), створена зусиллями кількох найвидатніших учених, політиків та людей мистецтва того часу, щоб допомогти зрозуміти світ, який «у нову епоху еволюційної історії{193} швидко змінюється». Звучить знайомо!

Ця тоненька книжка була для мене одкровенням, схожим на ключ, що був у мене під носом. Написав її чоловік. Він писав не для жінок, які шукають «рівноваги поміж роботою та життям», а для підприємців, лідерів та керівників, якими можуть бути як чоловіки, так і жінки, що намагаються з’ясувати, яким має бути збалансоване життя. Прочитавши «Піклуючись», я відчула, ніби знайшла загублену частину пазлу, нарешті все збігається. Я побачила, що сторони турботливої особистості, які часто висміюють, називаючи «м’якістю», є настільки ж необхідними (вдома та на роботі), як