Читати книгу - "Фріда"

На якійсь станції ми пересіли на поїзд, що їхав на Ворошиловоград, а далі на перекладних добиралися до шахтарського містечка Єнакієве.

Я виріс у маленькому сибірському селі, пройшов усю війну, але такої гнітючої атмосфери, як у цьому містечку, ніколи не відчував. Не можу навіть сказати, що саме так сильно мене вразило — чи те, що люди живуть в довгих бараках, як худоба в хліві, чи те, що всі, Від малого до старого, тяжко матюкаються, чи сам індустріально-тюремний пейзаж — не знаю. Подумалося: ой, не скоро товариш Сталін побудує соціалізм!

Я, без форми, без документів, без партійного квитка, почувався тут, як комашка в морі: ось-ось мене накриє хвиля, і піду на дно. Щоб підбадьорити себе, час від часу позирав на Збігнєва, який, здавалося, почувався цілком упевнено. Ніщо його тут не дивувало і не лякало. Він ходив від барака до барака, від пивниці до столовки, від прохідної до вокзалу і щось тихенько з'ясовував у місцевих. При цьому поводився досить дивно: весь час спльовував на землю, розтирав плювок кінчиком черевика, насував на очі кашкета, ходив урозвалку. Це був зовсім не той чоловік, якого я звик бачити. Він уже не був польським інтелігентом Збігнєвом Жевуським. Він став місцевим вуркаганом. Я думав, що він розпитує про Михайла Хомича, але скоро пересвідчився: Збігнєв шукає дещо інше.

Нарешті мій напарник дізнався, що хотів. Якийсь хлопчисько показав удалині покинуту шахту, за що й заробив п'ятдесят копійок. Я зрозумів, що то — наша мета. Але зразу ми туди не пішли. Довго ходили довкола, придивлялися, принюхувалися… Нарешті Збігнєв повів мене до місцевого ресторану, і ми добряче, донесхочу, «напакувалися».

І аж тоді він до мене озвався:

«Слухай уважно і запам'ятовуй. Зараз ми йдемо „на діло“. Сховай „пушку“ в галіфе, під яйця. Підв’яжи хусточкою. Поки я працюватиму — стій ближче до виходу, яким би він там не був, і пильно спостерігай за всім, що відбувається. Як побачиш щось підозріле — зніми кашкета і почухай потилицю. Якщо я цвиркну слиною крізь зуби або шморгну носом, або відригну — це означає, що все спокійно, не бійся. Якщо в мене засмикалося око, насторожися: я почув щось недобре. „Пушку“ виймай лише в крайньому разі, коли я скажу: „Матко боско, стань мені у поміч!“ Запам'ятав?

Добре, що він запитав мене „запам'ятав?“, а не „зрозумів?“. Бо я нічогісінько не втямив із того, що він мені намолов, а от запам'ятати — запам'ятав. Це вже професійне.

На тому „ділі“ я нарешті докумекав, чим насправді займається Збігнєв, чому його Ірена найкраще вдягається, а з їхніх каструль найсмачніше пахне.

Він — гравець, картяр.

Коли ми підійшли до шахти, нас обступила зграя бандитів. Я похолов, одразу захотілося схопитися за зброю, проте тут і тепер командиром був Збігнєв, тому довелося стриматися.

Після коротких перемовин, які Збігнєв вів незрозумілою мені мовою, мабуть, то був бандитський жаргон, нас на якійсь заіржавілій платформі лебідкою спустили вниз, у шахту.

Мені ще під час спуску зробилося моторошно, бо я зрозумів, що ніякого виходу, про який казав Збігнєв, тут просто-напросто немає…

Внизу була простора печера, з якої розгалужувалося кілька тунелів. Посеред неї стояв великий круглий стіл, навколо нього — табуретки, а на стінах горіло кілька гасових ламп, від тремтливого світла яких на склепіннях печери стрибали загрозливі тіні.

Збігнєв із виглядом тертого бандита, недбало похитуючись, запхавши руки в кишені штанів, обійшов стіл, заглянув під нього, помацав стільці. Все це він робив поважно, час від часу цвіркаючи крізь зуби і нецензурно лаючись. Я незворушно стояв біля платформи, тримаючи руки в кишенях, ближче до підв'язки з „пушкою“, а всередині все тремтіло.

Збігнєв сам вибрав собі місце і присів, за стіл сіли ще троє, біля мене на варті лишилося двоє, і гра почалася.

Судячи з усього, перший захід був пробним, місцеві хотіли „промацати“ гостя. Не знаю, випадково чи навмисно, але Збігнєв вийшов з гри першим. Одразу ж по тому, як він легенько поплескав рукою по купі зім'ятих виграних купюр, хлопець зі шрамом через око поїхав нагору і повернувся хвилин за тридцять з двома гицелями. Я помітив, що платформа підіймалася лебідкою, ручку від якої крутили два здоровані, котрі стерегли мене.

Водночас я спостерігав за Збігнєвом. Він шморгав носом, харкав, одне слово, як ми й домовлялися, показував мені, що нервуватися ще не час. Проте я, чесно кажучи, був сам не свій. У такій обстановці мені ще не доводилося бувати. Я — офіцер радянської армії — стою на шухері при картярах! Таке навіть у страшному