Читати книгу - "Гра почалась, Євгеній Шульженко"

День 41

На ранок, тридцять восьмого дня нового світу, Аніта та Устим, разом з Міланою та Аліною, зайшли на кухню другої квартири. Ще звечора Вожаті підготували продукти для розвідників. На столі стояло вісім півлітрових пляшок з водою. Солодку газовану воду Аліна заборонила брати, адже від неї пити хочеться ще більше. Також на столі лежали сухарики, яєчна лапша, герметична упаковка з нарізною салямі, горішки, та декілька шоколадних батончиків.

            Аніта та Устим обережно зібрали продукти собі в невеличкі спортивні рюкзаки, які більш приємніше тримались на спині. Не важко, зручно, не помітно. Звичайно, розвідники добре поснідали перед виходом.

Я дуже прошу Вас бути обережними, - попросила Аліна, - ви наші командири і ми дуже цінуємо Вас. Я прекрасно розумію, що в боротьбі вам не має рівних, бо ви самі навчаєте інших. Але не відомо, хто може зустрітись на Вашому шляху. Я собі уявляю, як наші розвідники натрапляють на клуб каратистів, - всміхнулась по доброму Мілана, - але бігати Ви теж вмієте швидко, в цьому я впевнена. Дівчата, не хвилюйтесь, - заспокоїла Аніта, запихаючись їжею, - я дуже багато фільмів бачила про шпигунів та про війну. Ви ж знаєте, мій батько помішаний на військовій підготовці. А мама? Я ж не могла нічого купити, що мені заборонено. Але я потім наловчилась ховати речі так, що їх ніхто не міг знайти, - Аніта засміялась, - навіть я сама інколи не могла знайти те, що сховала. Отже, партизан з мене теж хороший Добре, добре, - погодилась Аліна, - я розумію. - Карти, бумагу, ручки. Все взяли? Так, карта Борщагівки у мене та Аніти є, - почав загинати пальці Устим, - у кожного по два зошити, по три ручки. Їжу поклали, ліхтарики поклали, спальні мішки з гіпермаркету взяли. Ну ті що дуже тонкі, вони не займають багато місця. Наче все готово.

Ватажок та три командири ще трохи посиділи на кухні, снідали в кінці мовчки. Помили посуд, вийшли на вулицю та попрощались з загоном розвідників. Так Аніта та Устим пішли на розвідку всієї Борщагівки.

 

Пройшло декілька днів. Та Мілана була дуже схвильована. Аніта та Устим мали повернутись ще вчора. То вона чекала розвідників увесь день. Чекала дівчинка та просила дозорних виглядати загін. І як тільки побачать – докласти про це Мілані негайно. Але вони так і не прийшли.

З самого ранку, четвертого дня очікування, Мілана прокинулась дуже рано. Сходила на кухню, щось перекусила та не забула нагодувати Алішу. Потім вдягнулась тепліше, бо зранку було прохолодно, та вийшла на подвір’я. В носа вдарив приємне свіже повітря. Навколо тиша, тільки мурчання кицьки. «Не хвилюйся, вони прийдуть!» - наче хотіла сказати Аліша. Вона обійшла Мілану, потягнулась та заскочила на паркан. Стрибок на колесо, стрибок на дошку. Кішка розляглась, хоча зі сторони було не зрозуміло, чи зручно їй чи ні. Дівчинка піднялась до кішки, погладила ту за вушко та позіхнула.

Подружки дивились на вулицю, розглядаючи якісь деталі. Ігровий майданчик. Дерева. Старенький баскетбольний майданчик, де дірок в паркані було більше ніж самого паркану. «Доречі, - подумала Мілана, - а чому ми не влаштовуємо тренування з боротьби саме на цьому полі? Місця багато, зручно. Та і в футбол, баскетбол можна грати». Ще багато чого було навколо.

Пш-пш, - почулось з іншої сторони, там де паркан з’єднував кути двох будинків, - когось чекаєте?, - і тут Мілана впізнала голос Аніти, трохи хриплуватий Нарешті, - закричала Мілана, - де ви ходили так довго?!

Мілана зіскочила з одного паркану, та побігла до іншого. Аліша стрибнула слідом. Як тільки дівчина піднялась на інший паркан, вона скинула мотузку розвідникам. Щоб не обходити весь будинок стороною, для своїх тримали мотузку. Схопився за мотузку, та заліз нагору паркану.

Отже через хвилину, Аніта та Устин вже були на подвір’ї. Обидва замучені, з голови до ніг брудні, але веселі всміхались та сяяли. Устим ще й шкандибав.

Що ж, - мовила Аніта, переставши обніматись з Міланою, - нам є що розповісти. І про Борщагівку, і про дітей, і про те як нас майже схопили в полон. Ого, - засміялась Мілана, - я й не сумнівалась, що ти знайдеш собі проблем на голову.

В першу чергу, розвідники перевдягнулись та змили з себе бруд. Потім сонні Вожаті накормили дітей та почали скликати всіх інших на подвір’я. Аліна вирішила, що всі мають знати як відбулась по дорозі розвідників. Та і не треба буде переказувати одну й ту ж історію багато разів. Поки пам’ятають добре, треба дізнатись всі подробиці.

Отже, через пів години, все подвір’я було забито дітьми. Хто сидів з чаєм, хто лежав на подушці з закритими очима. Але були всі. Зайняли весь килим біля вогнища та повернулись в сторону Аніти та Устима, що стояли біля машини, саме там де була раніше організована сцена.

Аніта, як сама говірлива з двох, розповідала, а Устим просто коментував та додавав, якщо дівчина щось забувала або пропускала.

Спочатку діти пішли в сторону фабрики ліків. Просувались перший день дуже повільно, ховались під кущами, не світились. Головне завдання було – їх ніхто не мав побачити. Та чим далі вони відходили, тим менше боялись. Руку набили. Будь-який шурхіт – зразу засідка. Хвилинку виждали, виглянули та подивились. Працювали як команда. Просувались до цілі.

По дорозі до фабрики діти помітили величезний табір, який був розташований біля озера, за гаражами. Саме на те озеро Аліна планувала ходити купатись та прати одяг. Та вирішили поки використовувати ту воду, що брали з магазинів. І це було дуже добре. Саме біля цього озера була розташована школа. Будівля велика, обнесена високим парканом з сітки. Без дірок, на відміну від того, про який думала Мілана сьогодні зранку. На території школи є басейн та великий спортзал, де в звичайний час проводили багато секцій. Танці, боротьба, футбол та інше.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍