Читати книгу - "Королівство криги, Анна Мінаєва"

— А ви у цьому сумніваєтеся, мілорде?

— Той хлопець, що намагався мене отруїти, з Вісників, Айло. Вам щось каже ця назва?

Я здригнулася від жаху і оступилася. Якби не лікоть короля…

— Бачу, що говорить, — криво посміхнувся він. — Тоді ви розумієте, що ці воїни навряд зможуть зарадити наступному нападу.

— Ви гадаєте, що буде наступний? — спитала я і прикусила язика. 

Бо вже знала відповідь. Вісники не відпускають жертв, за яких отримали гроші. Вони завжди вбивають тих, на кого отримали замовлення. Тож так, наступний замах буде.

— То що? — Оуен тряхнув головою. Світлі кучері розтріпалися. — Ви так і не розказали, що ви любите, моя королево?

Почувши це звернення, я відчула, як кров приливає до щік. 

— Я боюся за вас, — замість відповіді промовила я. — Чи можу я якось допомогти? Вісники хоч і найкращі вбивці, та й від них має бути порятунок. Я можу написати в Ісафір. Там набагато частіше помічали Вісників. Може в батька є…

— Айло, я вас прошу, — Оуен не дав мені договорити. — Вам нема потреби хвилюватися. Вищі лорди вже працюють над тим, щоб знайти замовника. Як тільки його буде виявлено, небезпека мине. Тож, що ви любите?

Він не відступав. І я здалася під натиском.

— Макову запіканку, — промовила я з посмішкою. — Шум хвиль. Місячне сяйво. Коней. Мелодію дощу…

— Коней? — Оуен поглянув на мене. — Ви полюбляєте їздити верхи?

— Так, мілорде. 

Король знову озирнувся, в потім…

— Я розумію, що ваше вбрання зараз не для прогулянки верхи, та все ж таки, як ви дивитесь на те, щоб втікти, га? Ви ж так і не побачили Лланду?

Столицю я і справді не бачила. Після того, як я зійшла з корабля, мене зустріла карета і провезла повз місто. І пропозицію короля я б з радістю прийняла, але…

— Чи розумно зараз виїжджати за стіни? — хитнула я головою. — До того ж без охорони. Коли на вас полюють.

Я кожним черговим словом намагалася достукатися до свідомості монарха. Та судячи з його погляду, вдавалося мені це погано.

— Вісник не стане нападати одразу, мені так серце підказує, — підморгнув він. — До того ж Вищі лорди мали рацію, дім Фрейвіл похитнувся учора в очах суспільства. Ми наче показали свою слабкість тим, що впустили в палац вбивцю. То ж моя поява у місті непогано покаже те, що Фрейвіл нічого не боїться. І ми так само міцно стоїмо, як і раніше. Не відмовляйте мені, Айло. Поїхали. Мені потрібна ця прогулянка.

— Я…

— Я вас прошу, моя королева.

Він так дивився мені в очі. Так дивився…

— І як ви пропонуєте втікти від вашої охорони? — спитала я, скривившись і ненавидячи себе за цю слабкість.

— Ваші леді нам допоможуть, — та усмішка, яка спалахнула на обличчі мого майбутнього чоловіка, придушила совість. 

Совість, яка кричала, що задум короля ну дуже поганий.