Читати книгу - "Воно"

— Гадаю, це не так важливо, — каже Бен. — Того липня ми добряче посиділи в бібліотеці. Ми намагалися з’ясувати, як робляться срібні кулі. Срібло я мав — у мене були чотири срібні долари, батьківські долари. Білл рознервувався, загадуючись, що буде, якщо на нас полізе якась потвора, а пістоль дасть осічку. Та коли ми побачили, як Беверлі вправлялася з його рогачкою, замість патронів ми вирішили зробити самі кулі. Тож ми зібрали всі причандали і зустрілися в Білла. Едді, і ти там був…

— Сказав матері, що йду грати в «Монополію», — відказав Едді. — Рука боліла, як годиться, та я не міг не прийти. Ох і розлютилася вона… І щоразу, як позаду чулися кроки, я аж підскакував — думав, що то Баверз. Такі фокуси моїй руці не дуже подобалися.

— А вийшло так, що ми лише стовбичили навколо Бена й дивилися, як він відливає кулі, — шкіриться Білл. — Гадаю, Бен міг навіть справжні патрони зробити.

— Ой, я б не був таким впевненим, — каже Бен, хоча насправді він знав це ще тоді.

Він пригадує, як тоді почало вечоріти (містер Денбро пообіцяв розвезти всіх по домівках), як у траві співали цвіркуни, як за вікнами кружляли перші світлячки. Білл завбачливо поставив у вітальні дошку для «Монополії» і розклав усе так, наче гра в самому розпалі.

Він гарно це пам’ятає. А ще в нього перед очима Заків робочий стіл, залитий приємним жовтавим світлом. Він пригадує, що сказав тоді Білл: «Треба бути о-о-

2

обережними. Потім треба буде все п-п-поприбирати, а то батя ос-ос…»

Він виплюнув ще кілька «ос», поки врешті спромігся вимовити потрібне слово — «оскаженіє».

Річі вдав, наче витирає щоки.

— Заїкуватий Білле, умити вмив, а рушник де?

Білл замахнувся, ніби хотів його стукнути. Річі зіщулився й завищав своїм голоском а-ля Піканіні[691].

Бен не зважав на їхні витівки. Він дивився, як Білл розкладає на столі інструменти й інше приладдя, і думав, як було б круто й собі мати такого гарного робочого стола. Та головним чином він зосередився на нагальному завданні. Воно було не таким складним, як виготовлення справжніх набоїв, та не варто розслаблятися. Халтура тут не пройде. Його цього не навчали, він просто знав.

Білл наполіг на тому, щоб кулями займався Бен — так само, як він продовжував стояти на тому, що «Вишенька» мала бути при Беверлі. Вони все обговорили до найменших подробиць, та двадцять сім років по тому, коли Бен розповідав цю історію, йому сяйнуло, що ніхто з них навіть не припустився думки, що срібна куля може не подіяти, адже на їхньому боці був авторитет тисячі фільмів жахів.

— Окей, — сказав Бен. Він хруснув пальцями й поглянув на Білла. — Форми в тебе?

— Ой! — підскочив Білл. — Т-т-тримай.

Він сягнув у кишеню, дістав носовичка, а тоді поклав його на стіл і розгорнув. Усередині були дві тьмяні металеві кульки з маленькими отворами в кожній. Форми для куль.

Після того як вони вирішили на користь куль замість повноцінних набоїв, Білл із Річі пішли до бібліотеки, аби з’ясувати, як їх виготовити.

— Хлопчики, ви такі заклопотані, — сказала місіс Старретт. — Набої минулого тижня, кулі — наступного! Зараз же канікули!

— Це щоб мізки не засихали, — відповів Річі. — Правда, Білле?

— То-то-точно.

Виявилося, що коли маєш форми, кулі робляться завиграшки. Єдиним серйозним питанням було, де їх взяти. З цим упоралися кілька обережних питань Заку Денбро, і нікого з Невдах не здивувало, що єдиним місцем в Деррі, де вони продавалися, був магазин «Деталі й інструменти Кіченера». Кіченер, власник та продавець, був пра-пра-праплемінником братів, які володіли сумнозвісною ливарнею.

Білл із Річі пішли туди вдвох, і всі гроші, які Невдахам удалося зібрати в такий короткий строк (десять доларів та п’ятдесят дев’ять центів), подзенькували в Білла в кишені. Коли він поцікавився, скільки коштують дві дводюймові форми для куль, Карл Кіченер (він був схожий на алконавта-ветерана, і смерділо від нього, як від старої попони) спитав, що це двійко хлоп’ят збираються з ними робити. Річі дав відповісти Біллові, бо знав, що так буде простіше, — діти кепкували з його затинання, а дорослі нітилися. На диво, інколи це ставало в пригоді.

Білл почав розводитися про модель вітряка, яку вони начебто мали майструвати наступного навчального року для одного шкільного проекту (вони з Річі придумали це дорогою до магазину), та Кіченер махнув рукою й назвав неймовірну ціну в п’ятдесят центів за штуку.

Усе ще не вірячи в таке щастя, Білл дав йому доларову банкноту.

— Кулька не буде, — прогуркотів Карл Кіченер, презирливо дивлячись на них червоними очима людини, яка вже бачила все на світі, і то по два рази. — Я не даю кульків, якщо покупець не лишає в мене щонайменше п’ять баксів.

— Т-та ні-ні-нічого, с-сер, — сказав Білл.

— І не вештайтеся перед вітриною, — докинув Кіченер. — Вам обом треба підстригтися.

Коли вони вийшли, Білл спитав у Річі:

— Р-річі, т-ти п-по-помічав, що до-до-дорослі не п-продадуть тобі ні-нічого, крім к-к-коміксів із цу-цу-цукерками чи к-квитка в кіно, не с-с-спитавши, для ч-чого воно т-тобі?

— Атож.

— Ч-чому? Н-нащо їм ц-це?

— Бо думають, що ми небезпечні.

— С-справді? Ти т-т-також т-так гадаєш?

— Ага, — сказав Річі й захихотів. — А давай потусуємося біля вітрини? Попіднімаємо комірці та будемо либитися перехожим і відпускати волосся.

— Іди н-на хер, — сказав Білл.

З

— Окей, — промовив Бен, оглянувши форми з усіх боків. — Добре. А тепер…

Невдахи трохи відступилися, щоб у нього було більше місця. Вони