Читати книгу - "Воно"

— Я йду, — сказав він.

— От лайно. І я, — озвалась Беверлі.

— Спитав, — пхикнув Річі. — Думав, весь кайф лишимо тобі, плямкало?

Білл дивився на них. Кадик підскакував. Він кивнув і віддав бляшанку Беверлі.

— Ти впевнений, Білле?

— Т-т-так.

Вона кивнула, водночас нажахана відповідальністю та зачарована його довірою. Вона відкрила коробочку, дістала кулі й засунула одну до правої кишені джинсів. Другу вона поклала до гумової чашечки «Вишеньки» і надалі тримала рогачку саме за неї. Вона стискала кульку і відчувала, як вона, спершу холодна, почала нагріватися в кулаці.

— Ходімо, — сказала вона непевним голосом. — Ходімо, поки я не здрейфила.

Білл кивнув і подивився на Едді пронизливим поглядом.

— Т-ти з-з-зможеш, Е-едді?

Той кивнув.

— Ясна річ. Минулого разу я був сам. А зараз я з друзями. Правильно?

Він подивився на них і всміхнувся. Вираз у нього був сором’язливий, тендітний, та виглядав він при цьому дуже гарно.

Річі ляснув його по спині.

— Ото Ви молодсина, сеньйорр. Яксо хтось потяне грраблі до Васого інгаляторра — він не зилець. Вколоскаємо покидька. Всі пальсі позррубуємо.

— Річі, який жах, — сказала Беверлі, давлячись сміхом.

— П-під ґа-ґа-ґа-нок, — мовив Білл. — Поліз-зете за мною. А т-тоді в пі-пі-підвал.

— А що, як ти полізеш першим, і Воно кинеться на тебе? Що мені тоді робити? — спитала Беверлі. — Стріляти крізь тебе?

— Й-якщо д-доведеться. Та с-с-спершу с-спробуй мене оббійти.

Річі розреготався.

— Як б-б-буде треба, об-об-обійдемо весь д-дім, — Білл знизав плечима. — Може й нічого не з-з-знайдемо.

— А сам ти в це віриш? — спитав Майк.

— Ні, — одразу ж сказав Білл. — Воно т-т-тут.

Бен вірив, що так і було. Здавалося, дім на Нейболт-стрит, 29, був укутаний отруйним покривалом. Його не можна було побачити… та можна було відчути. Він облизав губи.

— Г-г-гот-тові?

Усі вони подивилися на Білла.

— Готові, Білле, — сказав Едді.

— Т-т-тоді в-вперед, — кивнув Білл. — Б-беверлі, три-тримайся од-дразу позаду.

Він став навколішки, проповз попід змарнілі троянди і заліз під ґанок.

8

Вони полізли в такому порядку: Білл, Беверлі, Бен, Едді, Річі, Стен і тоді Майк. Листя під ґанком хрустіло й пихкало старим, гірким смородом. Бен наморщив носа. Хіба він коли-небудь чув, щоб опале листя так пахло? Йому таке не пригадувалося. А тоді йому сяйнула одна неприємна думка. Вони смерділи так, як, на його думку, тхнула б мумія: археологи щойно відкрили саркофаг, і з нього виривається суміш пилу й древніх дубильних речовин.

Білл підповз до розбитого вікна й зазирнув до підвалу. Поряд зупинилася Беверлі.

— Щось бачиш?

Білл похитав головою.

— Т-та це не з-з-значить, ш-ш-шо там нічого н-немає. Ди-дивися — он к-купа вугілля, п-по ній ми з Р-р-річі видерлися на в-вулицю.

Бен стояв між ними і бачив той чорний насип. До страху почало домішуватися збудження, і він зрадів йому, інстинктивно усвідомивши той факт, що воно було його спільником. Побачити купу вугілля було все одно, що побачити визначний пам’ятник, про який ти лише читав або чув від інших.

Білл розвернувся й спритно прослизнув у вікно. Беверлі дала Бенові «Вишеньку», зігнувши його пальці на гумовій чашечці з кулькою, що угніздилася в ній.

— Даси мені її тої ж миті, як я спущуся, — сказала вона. — Тої ж миті.

— Прийнято.

Вона так само легко ковзнула в підвал. На одну мить сталося дещо, від чого — принаймні, в Бена — завмерло серце: блузка висмикнулася з джинсів, і він побачив її плаский, білий живіт. Наступної секунди він передав їй рогачку. Їхні руки торкнулися, і в грудях знову стиснулося.

— Окей. Тримаю. Давай.

Бен розвернувся задом і поліз у пройму. Він мав би передбачити те, що сталося — уникнути його було неможливо. Він застряг: дупа вперлася в прямокутну раму, зафіксувалася й далі не пролазила. Бен спробував вилізти назад, одразу ж злякався, бо зрозумів, що при цьому з нього злізуть штани. Та й труси, певне, теж. Отак і стоятиме навкарачки, мало не тицяючи своєю величезною сракою обличчя коханої.

— Ворушися! — гукнув Едді.

Нахмурений Бен відштовхувався обома руками. Нічого не виходило. Аж раптом його сідниці заскочили всередину. Блакитні джинси болюче вп’ялися в промежину, притиснувши яйця. Верхня планка рами задерла йому сорочку аж до ключиць. І тепер застрягло його черево.

— Втягуй, Скирте, — сказав Річі, істерично хихочучи. — Давай втягуй, а то доведеться послати Майка за батьком, щоб витягнув тебе лебідкою.

— Біп-біп, Річі, — прошипів Бен крізь зціплені зуби.

Він втягнув живіт, що було сили. Просунувся трохи далі, а тоді знову застопорився.

Бен вивернув голову, відбиваючись від паніки з клаустрофобією. Його обличчя стало червоним, як помідор. Кислий запах листя забив йому носа, від нього мало не нудило.

— Білле! Можете мене потягнути?

Він відчув, як Білл схопив його за одну кісточку, а Беверлі — за іншу; чимдуж втягнув живота. Наступної миті він полетів у підвал. Білл підхопив його, і вони мало не впали. Бен не міг дивитися на Беверлі. Ще ніколи в житті йому не було так ніяково.

— Т-ти в п-порядку, м-м-мужик?

— Ага.

Білл кволо засміявся. До нього приєдналася Беверлі, і Бен також спромігся гигикнути, однак мине багато років, перш ніж він побачить у цій ситуації бодай щось смішне.

— Гей! — гукнув до них Річі. — Допоможете Едді, окей?

— О-о-окей.

Білл з Беном стали під вікном. Едді ліг на спину й поліз ногами вперед. Білл узяв його під коліна.

— Обережніше там, — пробурчав Едді. — Я боюся лоскоту.

— Рамон дузе боїсся лоскотусиків, сеньйорр, — почувся знадвору голос Річі.

Бен узяв Едді за пояс, намагаючись не зачепити пов’язку. Вдвох вони затягнули Едді через вікно, наче мерця. Каспбрак зойкнув один раз, та то й усе.

— Е-е-едді?

— Усе норм, — сказав той. — Нічого такого.

Та в нього на лобі повиступали великі краплі поту, і дихав він швидко й із хрипінням. Погляд його метався по всьому підвалу.

Білл знову позадкував від вікна. Беверлі стала поряд: вона тримала «Вишеньку» за ручку й чашечку, готова вистрілити будь-якої миті. Її очі постійно прочісували підвал. Далі до них поліз Річі, Стен з Майком — одразу за ним. Обоє рухалися з такою невимушеною грацією, що Бен навіть позаздрив. Нарешті всі вони були в підвалі, у тому самому підвалі, де лише минулого місяця Білл із Річі бачили Його.

У приміщенні було темно, та не дуже. Крізь вікна лилися промені тьмяного світла, що плямувало ґрунтову підлогу. Бенові підвал здавався дуже просторим, навіть занадто —