Читати книгу - "Воно"

Майк схопив його за плече, та так, що стало боляче.

— Налякав ти мене, чувак, — сказав він.

Річі, Стен і Едді запитально подивилися на Майка.

— Він здавався маленьким, — сказав Майк. — Наче був за цілу милю звідси.

— Білле!

Білл озирнувся.

— Маємо пильнувати, щоб усі трималися разом, — видихнув захеканий Бен. — Це місце… воно як якийсь лабіринт на карнавалі. Раз — і загубився. Гадаю, Воно хоче, щоб ми погубилися. Щоб половити нас по одному.

Білл подивився на нього, стиснувши губи в бліду лінію.

— Гаразд, — сказав він. — Т-тримаймося ра-ра-разом. Н-не в-в-відставати.

Решта Невдах кивнула у відповідь. Вони налякано скупчилися біля дверей у протилежній стіні. Стенова рука потягнулася до пташиної енциклопедії в задній кишені штанів. Едді тримав здоровою рукою інгалятора, стискаючи й розтискаючи пальці, наче хиляк вагою в дев’яносто вісім фунтів, що намагається накачати м’язи за допомогою тенісного м’яча.

Білл відкрив двері, і вони побачили ще один, вужчий коридор. Шпалери з завитками троянд та ельфами в зелених шапочках повідлипали від розбухлої штукатурки й звисали, наче брудні язики. На стелі, як на шкірі прадавнього діда, порозповзалися округлі плями. З укритого пилом вікна в кінці коридору лилося багнисте світло.

Зненацька коридор витягнувся. Стела зринула вверх і почала зникати, наче якась химерна ракета. Двері також виросли, розтягнувшись, немов іриска. Писки ельфів повитягувалися, зробилися нелюдськими, а їхні очі перетворилися на криваві чорні дірки.

Стен пронизливо заверещав і закрив очі руками.

— Ц-це не на-на-на-НАСПРАВДІ! — загорлав Білл.

— Неправда! — закричав до нього Стен, притискаючи до очей маленькі кулаки. — Усе це справжнє, і ти це знаєш, о, Господи, я втрачаю розум, це божевілля, божевілля!..

— Ди-ди-ДИВИСЬ! — гримнув до нього, до всіх них Білл.

Бен дивився на нього, і в голові паморочилося. На його очах Білл присів, напружився й раптом стрибнув угору. Його стиснутий кулак ударив у пустоту, у саму порожнечу, та всі вони почули гучний ляск — «хр-рясь!» Там, де колись була стеля, вибухнула хмарка пилу… і все повернулось до норми. Коридор знову став брудним, вузьким коридором з низькою стелею. Стіни більше не тягнулися в нескінченність. Перед ними стояв Білл, тримаючись за закривавлену руку, вкриту білим борошном тиньку. На стелі, просто в нього над головою, виднівся чіткий відбиток кулака.

— Н-н-не н-н-насправді, — мовив він до Стена, до всіх них. — Ф-ф-фальшива л-личина. Як м-м-маска на Г-г-гелловін.

— Для тебе, може, й так, — безживно сказав Стен.

Вираз у нього був шокований, нажаханий. Він роззирнувся, наче забув, де перебуває. Дивлячись на нього, чуючи затхлий сморід, що сочився з його пор, Бен, який так зрадів Білловій перемозі, знову перелякався. Ще трохи, і Стен зламається. Ще трохи, і він заб’ється в істериці і, певне, почне верещати, і що тоді буде?

— Для тебе, — повторив Стен. — Та якби я таке спробував, нічого б не сталося. Бо… бо в тебе є твій брат, Білле, а в мене немає нікого.

Він озирнувся на залу: атмосфера там спохмурніла, згустилась і стала такою задимленою, що вони ледве розрізняли обриси дверей, крізь які вони пройшли до неї. У коридорі, де вони стояли, було світло та водночас темно і, якимсь дивовижним чином, брудно. Тут смерділо божевіллям. Ельфи біснувалися на зотлілих шпалерах. Сонце било у вікно в кінці коридору, і Бен знав, що коли підійти до нього, там будуть мертві мухи… розбите скло… і що тоді? Дошки на підлозі розійдуться, і вони потраплять у мертвотну пітьму, до хапких лап? Стен мав рацію. Господи, якого біса вони полізли до Його лігва? У них же лише дві дебільні кульки та якась там рогачка!

Він побачив, як Стенова істерика перекинулася на інших, наче роздмухана палким вітром пожежа: вона розширила очі Едді, відкрила рота Беверлі (щелепа відвисла і провалля скидалося на рану), змусила Річі підсунути окуляри на носа (він ухопив їх обома руками й роззирався, наче за ним гнався сам Диявол).

Вони затремтіли, готові щомиті кинутися навтьоки. Біллова настанова триматися разом майже забулася. Вони дослухалися до того, як між їхніх вух мчали вітри паніки. Немов уві сні, Бен почув голос міс Девіс, молодшого бібліотекаря, яка читала малятам казочку: «Хто це туп-тупоче моїм мостом?» І він побачив, як зачаровані, серйозні дітлахи нахиляються ближче, і в їхніх очах бринить предковічне зачудування — подолають страховище… чи натомість Воно попоїсть?

— У мене немає нічого! — завив Стен Юріс. Він здавався дуже маленьким: ще трохи — і прослизне між дощок, наче людина-листок. — Чувак, у тебе є брат, та в мене немає нічого!

— Й-й-є! — вибухнув Білл.

Він схопив Стена, і Бен був упевнений, що зараз він його стукне. «Білле, ні, благаю, не треба, це Генрін метод, і якщо ти це зробиш, Воно зжере нас просто зараз!»

Та Білл його не вдарив. Він грубо шарпнув Стена, розвернувши до себе спиною, і вирвав книгу з кишені його джинсів.

— Віддай сюди! — закричав Стен.

На його очах забриніли сльози. Інші шоковано зіщулилися, побачивши, як спалахнули Біллові очі, — здавалося, там загорілося справжнє полум’я. Його лоб світився, наче лампа, і він наставив книгу на Стена, наче священик — хреста на вампіра.

— У т-т-тебе є твої п-п-пт-пт…

Він задер голову: на шиї канатами напнулися жили, Адамове яблуко вип’ятилося так, наче то був наконечник стріли, що застрягнув у його горлі. Бена виповнили жалість і страх за свого друга Білла Денбро, та водночас з’явилося потужне відчуття полегкості. Невже він у ньому сумнівався? Невже в когось із них були сумніви? «О, Білле, скажи це, прошу, невже не можеш?»

І, невідомо яким чином, у Білла це вийшло.

— У тебе є твої ПТАХ-ПТАХ-ПТАХ-ПТАХИ! Твої ПТАХ-ТАХ-ПТАХИ!

Він тицьнув книгу до Стенових рук. Той узяв її, тупо витріщаючись на Білла. На щоках сяяли сльози. Він схопився книгу так міцно, що пальці побіліли. Білл поглянув на нього, тоді на решту Невдах.

— Хо-хо-ходімо, — повторив він.

— А птахи спрацюють? — тихо запитав Стен хрипким голосом.

— Вони ж спрацювали у водонапірній Вежі, правда? — озвалася Беверлі.

Стен невпевнено глянув на неї.

Річі похлопав його по спині.

— Пішли, Стенятко, — сказав він. — Мужик ти чи мишеня?

— Певне, мужик, — мовив Стен тремким голосом і витер сльози лівицею. — Наскільки я знаю, миші не кладуть у штани.

Вони зареготали, і Бен міг заприсягтися, що відчув, як дім відсахнувся від них, від цього звуку. Майк розвернувся.

— Та зала. З якої