Читати книгу - "Воно"

Вони подивилися. Зала майже повністю потемніла. То був не дим і не газ — проста чорнота, непроникна темрява. У повітря вкрали всеньке світло. Темінь клубилася, вигиналася в них на очах, і в ній виднілися осередки, схожі на потворні обличчя.

— Х-хо-ходімо.

Вони відвернулися від пітьми й рушили далі по коридору. По обидва боки були троє дверей — двоє з порцеляновими ручками, а в третьої на тому місці була лише дірка від штиря. Білл узявся за першу ручку, повернув її та відчинив двері. Беверлі йшла назирці, тримаючи «Вишеньку» напоготові.

Бен сховався за ними й помітив, що інші зробили так само — вони скупчилися за Біллом, як наполохані куріпки. То була спальня. Порожня, за виключенням поплямованого матраца. На його жовтому боці виднілися іржаві привиди пружинної сітки від ліжка, що давно зникло. За єдиним вікном гойдалися й кивали соняшники.

— Нічого тут не… — заговорив Бен, а тоді матрац почав ритмічно коливатися. Зненацька тканина тріснула точно посередині. З нього ринула чорна липка рідина — вона просякнула матрац, а тоді потекла до дверей. Потік зміївся довгими, подібними до мотузок щупальцями.

— Зачини їх, Білле! — крикнув Річі. — Зачини ці йобані двері!

Білл загрюкнув їх, озирнувся на решту й кивнув.

— Пішли.

Вони наблизилися до протилежних дверей. Білл ледве торкнувся ручки, коли з-за дешевого дерева почулося напівдзижчання-напівкрик.

9

Навіть Білл відсахнувся від того нелюдського наростаючого вереску. Бенові здалося, що цей звук може звести його з розуму. Його уява намалювала за дверима велетенського цвіркуна — щось, наче з фільму, де комахи розросталися від радіації: як у «Початку Кінця», або в «Чорному скорпіонові», або в тому жахастику про мурах у лос-анджелеській каналізації[696]. Жах прикував його до підлоги, і він не зміг би втекти, навіть якби та стрекотлива почвара розколола двері й почала мацати його величезними волохатими лапами. Краєм вуха він чув, як поряд хрипко сапає Едді.

Тон крику зростав, та він не втрачав тих стрекотливих, жучиних ознак. Білл відступив на крок — обличчя сполотніло, очі вирячилися, губи стиснулися у фіолетовий шрам під носом.

— Пристрель його, Беверлі! — почув Бен власний крик. — Стріляй крізь двері! Стріляй, поки Воно нас не схопило!

Сонце струменіло крізь брудне вікно в кінці коридору — важким, гарячковим світлом.

Повільно, немов уві сні, Беверлі зводила руку з «Вишенькою», а стрекотливе верещання гучнішало, гучнішало, гучнішало…

Та перш ніж вона натягнула гумку, Майк закричав:

— Ні! Ні! Беверлі, не треба! Бляха-муха! Та щоб я всрався!

Неймовірно, проте Майк сміявся. Він проштовхався вперед, схопився за ручку, повернув її та штовхнув двері. Вони розчинилися, вирвавшись із розбухлої рами з коротким скрипом.

— Це ж дзижчалка! Звичайна дзижчалка від вороння, ото й усе!

Кімната виявилася порожньою коробкою. На підлозі лежала бляшанка «Стерно» з відрізаним днищем та верхом. Усередині була натягнута вощена нитка; обидва її кінці стирчали з дірок у боках бляшанки, де їх колись зав’язали у вузли. І хоча вітру в кімнаті не було (єдине вікно закрите й абияк забите дошками, тому світло проникало всередину тоненькими струмочками), помилитися було неможливо — дзижчання долинало з банки.

Майк підійшов до бляшанки та дав їй потужного копняка. Стрекіт змовк, а бляшанка полетіла в дальній кут кімнати.

— Звичайна дзижчалка, — мовив він до інших, немов вибачаючись. — Ми чіпляли їх на опудала, щоб ворон лякати. Пусте. Дешевий фокус. Та я не ворона, — Майк глянув на Білла, уже без сміху, та все ще посміхаючись. — Я й досі боюся Його. Думаю, ми всі його боїмося, та й ми Його теж лякаємо. Сказати по правді, гадаю, Воно справді настрахане.

Білл кивнув.

— Я т-теж так г-г-гадаю, — сказав він.

Вони підійшли до дверей у кінці коридору, і поки Бен дивився, як Білл засовує палець у дірку від стержня дверної ручки, він зрозумів, що все скінчиться тут — за цими дверима не буде жодних фокусів. Запах погіршився, і відчуття двох вируючих ворожих сил зміцніло. Бен глянув на Едді — одна рука була в гіпсі й висіла на перев’язі, а здоровою правицею він стискав інгалятора. Тоді він глипнув на Беверлі, яка стояла з іншого боку — бліде обличчя, у руках затиснута рогачка, що скидалася на пташину кістку-вилочку. «Якщо нам доведеться тікати, я тебе захищу, Беверлі, — подумав Бен. — Присягаюся».

Певне, вона почула його думки, бо повернулася до нього й слабко всміхнулася. Бен посміхнувся у відповідь.

Білл штовхнув двері. Завіси глухо крикнули й замовкли. Ванна кімната… та щось із нею було не те. «Тут щось розбили, — ось що одразу подумалося Бенові. — Не пляшку з-під випивки… та що ж тоді?»

Усе було всипане білими скалками й черепками, що зловісно виблискували. А тоді до нього дійшло. Якась повна дурня й божевілля. Він засміявся. До нього приєднався Річі.

— Здається, тут у когось дупа вибухнула, — сказав Едді.

Майк теж захихотів, киваючи головою. Стен усміхнувся. Лише Білл із Беверлі залишалися так само похмурими.

Розкидані підлогою білі уламки були скалками порцеляни — то вибухнув унітаз. Зливний бачок кривобоко стояв у калюжі води. Він не впав лише тому, що туалет розташовувався в кутку кімнати, і бачок п’яно прихилився до стіни.

Вони юрбилися позаду Білла з Беверлі; під підошвами черевиків скрипіли шматки порцеляни. «Що б це не було, воно розбомбило цей бідолашний туалет к бісовій матері», — подумав Бен. Він уявив, як Генрі Баверз кидає до унітаза дві чи три своїх «М-80», загрюкує кришку й притьмом вискакує з ванної. Від цього міг статися цей катаклізм? Йому на думку спадав лише динаміт. Він бачив кілька крупніших черепків, та їх майже не було — лишилися самі друзки, схожі на стріли для духової рушниці, і вигляд вони мали зловісний. Шпалери (переплетіння троянд і танцюючі ельфи, як і в коридорі) по всій кімнаті були поцятковані темними дірочками, немов від стрілянини з дробовика, та Бен знав, що то були скалки порцеляни, загнані в стіни силою вибуху.

У кімнаті стояла ванна на звірячих лапах, і між тупими кігтями виднівся старезний бруд, що, певне, збирався там не одне покоління. Бен зазирнув до неї та побачив на дні розводи застарілого осаду й піску. Зверху висіла іржава душова лійка й сліпо дивилася вниз. Над ванною висіла прочинена аптечка, виставляючи напоказ порожні полиці, — там, де колись стояли пляшки, виднілися маленькі іржаві кола.

— Великий Білле, на твоєму місці я 6 не підходив! — почувся різкий голос Річі, і Бен розвернувся.

Білл саме