Читати книгу - "Романи, Роман Васильович Андріяшик"

Чогось такого і мені бракує… Не булави чи тризуба на рукаві, не кубів чи золотих дубових листочків на комірці. Я взагалі не хотів би знімати з себе куртку поверх кітеля з погонами лейтенанта і волів би не знати ні Конєва, ні Еріха Коха, ні Гіммлера, ні Бізанца, ні майора Остапенка, паршивого тупицю, якого буду ненавидіти до самої смерті разом з його хваленими заслугами перед батьківщиною і обожнюванням вождя.

Я належу до тих людей, які поклоняються усім трьом хрестам Голгофи: хресту жертви, хресту надії і хресту спокути. Якщо я не бачу за людиною, що вона визнає ці три хрести, я її не хочу бачити, а в прикру годину намагаюся її покинути, бо не маю довіри. Зрештою, ті хрести — як постулати Віра, Надія, Любов. Тільки я змінив би їхній порядок, поставивши Любов посередині, бо Спаситель вмер на хресті з любові до людей як створіння Господа.

Я не збираюся моралізувати з приводу Назарієвої невдалої втечі, але щось містичне мене спонукає до вироку: скарати негідника. Бо справді: чим він кращий за інших? Він нас зневажив, роблячи спробу втекти на волю. Ми тут засіли як добровольці самовтечі. Ми тут сидимо, як бранці невтручання, — й байдуже, аморально це чи почесно, адже люди, які живуть у пограниччі, живлячись з кордону між критичними ситуаціями і часовими епохами, і ніколи не роблять із свого способу життя загальної погоди чи примусового забобону. Це щось перехідне, але неминуче, як ніч перед розвидненням. Ми бачимо обидва береги добра і зла, між якими ніколи не буде гармонії, перебуваємо у зоні найбільшої сейсмічності, одначе витаємо понад усім, хоч відчуваємо болючий дискомфорт. Тому нас не слід дратувати, щоб не наразитися на жорстокий опір, бо весь час готові до відпору. Ми малим ситі, але сердиті і, що-що, не самоїди, хоч не маємо чітко визначеної позиції.

Словом, ми — дикуни.

Ми існуємо, сказати б, тимчасово, не озираючись на вчорашній день, в сентиментах "сприйнято — відредаговано". Але завтра, невідоме завтра носимо під самим серцем, в сонячному сплетінні свого свідомо-підсвідомого "я". Ми перебуваємо в стані дрімотного чекання, стаємо об’єктами надзвичайної торкливості, всі на чомусь окремішньому зосереджені і заакцентовані, наша індиферентна рівновага — чиста сновидість, бо її може порушити невидима пилинка. Щодо нашого співіснування, то, не приведи Господи, де-небудь проявиться фальш, тоді нами опановує істерика самознищення, бо ми — єдиний організм обставин, який гине, коли відмирає одна клітина.

Назарій порушив закон. Він це розумів і скорився неминучості. Комуна його не приймала. Психологія зграї — страшна і темна. Лиш якийсь поворот у нашій спільній долі міг повернути ставлення "апостолів" до Назарія в бік його реабілітації. Тепер уже всі чекали його жертви, його життя зависло на волосині. Вони на порозі люті, бо наче викрав у них відомості, що в них попереду. Адже він кудись утікав. Він, очевидно, щось знає, чого не знають вони. У нього є мета, а вони її загубили. Коли вони домовлялися не відступати з німцями, на це було нелегко зважитись, вони осягнули смисл мети, та він розвіявся в порох. На противагу їм есесівець чогось конкретного хотів, а вони не мали бажань. Їхнє майбутнє в моїх руках, бо за ходом історії я закріплюю статус переможця, підняв їх проти фашистів, але мовчу про свої наміри, навіть кинув, немов немовлят в дитячому садку, і подався одинаком на трасу, де котяться орди деморалізованих відступенців. Не побоявся, вернувся з російським кулеметом та боєзапасом патронів, припер мішок продуктів на тиждень безбідного існування. Все це збігалося, накладалося, варилося впоміж з тривогою і невідомістю, заспокоювало і бісило та щемко муляло і поблимувало примарним виходом на світло.

Людина не може існувати, не осягаючи якого-небудь результату. Есеса будемо судити для самого "очищення" і, як стверджують класики марксизму-ленінізму, "в нази-дание другим". Отак собі, ні більше, ні менше. Auch wir kommen einmal auf einen grünen Zweig. Буде і на нашій вулиці свято.

Раптом щось у мені круто міняється. Розливаючи в алюмінієві кварти самогон, я минаю Петера Кайзера і не заходжу в куток, де вмостився Назарій. Ставши посеред галереї, карбуючи голосом кожне слово, виголошую:

— З цього вечора призначаю постійне чергування на першому поверсі, біля камінів. Зі зброєю. Довкола шастають мародери. Цю ніч чергують Назарій і Ранко Селімович.

Серба я вперше відзначив увагою. В тридцяті роки він працював у сейсмологічному інституті в Белграді, там його звинуватили в соціалістичній пропаганді й вислали на поселення в Новий Сад, звідки він утік в Трансільванію. Цьому, вирішив я, залишилось тікати самому від себе. Як соціаліст, він не боїться більшовицького полону. В парі з есесівцем чемно відчергують нічку, підтримуючи вогонь в камінах, а завтра оголошу обом подяку, для Назарія це буде "відпущенням гріхів". Ще думаю: подибують мене якісь непередбачливі спонуки. Що б це означало?

— Тут, — продовжую розпорядження, — всі залишаються при зброї, і прошу засинати з готовністю встати, щоб відбити атаку нападника.

— Треба поновити ззовні вивіску "Тиф", — несподівано кидає добру пораду есесівець.

— Дякую, пане хорунжий. Ось на чергуванні і намалюй.

— Слухаю.

— Темніє, — додаю я. — Світити не будемо. Відпочивайте.

— А й карти можна? Внизу?

Ці живчики мадяри теж непередбачувані. Брати-близнюки. Метушливі, як мишата в кубашці. Золотарі-дантисти.

— Не можна, кажу я з притиском. — Завтра з братом заступаєте хорунжого і Кайзера.

— Вранці? — питає один з братів.

— Ввечері. Чергування цілодобове. Все зрозуміло? Тоді відбій. Назарій і Петер кладуть до кишені по гранаті й патронташі, напереваги беруть карабіни й прямують на трасу, переступаючи розкарячений кулемет біля входу.

— Gute Nacht, — каже Петер.

— На добраніч! — кидаю я навздогін і звертаюся до поляка Анджея Сікорського: — Вночі, пане хорунжий, перевірте пости.

Поляк мовчки киває головою.

— Порядок, — думаю вголос.

Вертається Назарій.

— Візьму паперу на оголошення.

— В рулонах мапи Австро-Угорської імперії, — кажу я. — Посвіти собі запальничкою. Не візьми рейх, Назарію, бо кинуть, на нас каральний корпус.

* * *

Ернест Дорфман підгурчав на мотоциклі ще в ранкові присмерки. Коли я збіг на перший поверх, він розмовляв з Патрицією у ванькирику. Фріц спав. Я зачув, що вона підсипала йому бичачу дозу заспокійливого.

— Ти роздобув йому піперидин? — двері до ванькирика лишилися непричинені, і все було чути.

— Так… Ти не передала куті меду? Щось він ледве дихає.

— Ми домовилися з більшовиком, що відвезу Фріца до шпиталю для безпомічних ветеранів.