Читати книгу - "Таємниці дому пані Дорсет, Максиміліан Степовий"

-Що є ще один мовчазний свідок злочинів пані Дорсет?- з розумінням зауважила Фелісія- Так, ним була я всі ці роки. Хоч і боялася зізнаватися в усьому пережитому.

-А от Джефрі завжди знав, що ти щось приховуєш- погодився Рей, стискаючи в пальцях свою чашку- Він сильно покладав на тебе надії, вірив, що ти можеш допомогти його справі. А коли з'їздив на допит до тебе і повернувся ні з чим ... То був в сильному розпачі, немов би важлива деталь справи вислизнула з його рук. І він був правий в цьому. Якби ти, Фелісія, розповіла про все одразу, то марних жертв можна було уникнути. Ми втратили хлопчика саме через твою мовчанку. Чому ти промовчала? Чому приховала від Джефрі правду?

Фелісія зблідла і на її обличчі промайнули тривога та внутрішня боротьба. Стиснувши губи в тонку лінію, вона поглянула на Рея своїми великими карими очима й почала відповідати:

-Мені дуже шкода, що так сталося, але... Те, що я пережила у підвалі Дорсет, створило тяжкі наслідки для моєї психіки. Довго не могла нормально спати і весь час уві сні бачила і той будинок, і підступну божевільну жінку, і наляканого самотнього хлопчика. Дорсет залякала мене тим, що використовувала ляльку Вуду, котра.... Котра мала мою подобу. Вона встромлювала в її тіло голки і кожна ця голка віддавалася болем у моєму наляканому серці. Як зараз, пам'ятаю високу фігуру жінки в нічних тінях під завісою дощу, котра тримала цю ляльку, проводжала мене довгим крижаним поглядом і хилитала головою. Я знала, що коли скажу кому-небудь правду, то прокляття Дорсет знищить мене. Із цим страхом я жила все моє подальше життя.

-Господи, це так жахливо й моторошно звучить...- вражено зітхнув Рей, опускаючи низько голову- Вибач, Фелісія. Я не знав, що тобі довелося пережити у пані Дорсет. В цьому є і частина нашої вини. Адже, що ми за поліція, що не додивилися викрадення ще однієї дитини, котру катувала ця ненормальна? Якесь чудо врятувало тебе від смерті.

-Ви ні в чому не винні, містер Аткінсон- гірко посміхнулася Фелісія- Ніхто з вас не змушував мене лізти до будинку пані Дорсет. Це я сама пішла туди й заплатила за власну цікавість свободою. Але я зробила це не просто так. Справа в тому, що я приховувала дещо від вас та моїх власних батьків.

-Що саме? Нічого не розумію- насупився Рей, склавши перед собою руки й уважно слухаючи розповідь дівчини.

-В дім пані Дорсет мене потягнув не героїзм і не одне бажання врятувати Корі Флойда- серйозно пояснювала Фелісія, тяжко зітхаючи- Справа в тому, що коли я побачила на тому оголошенні про розшук обличчя Корі... То побачила там зовсім не його і відчула почуття додаткової провини. Мої батьки не були особисто знайомі із Дорсетами і ми майже ніколи з ними не пересікалися. Вони були багатіями, місцевою елітою Рейвенхарту, а ми лише якимись зайдами, бідняками, котрі заробляли копійчину на тяжкій праці. Коли я ходила в початкову школу, то одного разу, повертаючись додому, зустріла на початку вулиці одну маленьку дівчинку. Вона малювала на асфальті красиві дивовижні малюнки і щось тихо співала. Здавалася трохи дивною, немов би жила у світі власних чарівних фантазій. Я спинилася і спитала її про значення красивих малюнків. Зав'язалася розмова і ми заприятелювали. Цієї дівчинкою була Карен Дорсет.

-Що? Ти була знайома із донькою пані Дорсет і зовсім нічого про це не говорила? - шоковано спитав Рей, відкинувшись на спинку стільця- В це так важко повірити.

-Я знаю, що ви думаєте про мене- засміялася Фелісія, хоча в її очах залишалася глибока журба- Як могла розбійниця, котра псувала стільком людям життя, товаришувати із донькою місцевої багатійки? Я й сама багато разів дивувалася цьому. Проте, ми з Карен якось не надавали цьому великого значення. Нас не хвилювало становище наших батьків та репутація. Ми, як всі діти, хотіли гратися, спілкуватися, разом гуляти містом. Проте, іноді наші зустрічі псували. Одного разу Карен з'явилася забирати її бабуся. Ця жінка була неймовірно страшною. Вся в чорній шалі, блискучих прикрасах, суха така і з довгою шиєю. Вона лише раз поглянула на мене пильним поглядом своїх очей, викривила презирливо уста й просичала, щоб я більше не підходила до її онучки, а Карен наказала не гратися з жебрачкою, бо їхній рід давній та могутній і їм потрібно зберігати власну ідентичність. Ця зустріч мене сильно вразила і жінка мене почала переслідувати у снах в образі лихого ворона. Я плакала й приховувала ці сльози від матері, вчиняла ще більше лихих вчинків, аби тільки не думати про заборону спілкування з Карен.

Фелісія прикрила очі та витерла долонею сльози. Рей співчутливо поклав їй руку на лікоть й спитав:

-А що далі було? Ви так і не бачилися з Карен?

-Ні, я не була б собою, якби не порушувала чужі вказівки- слабко посміхнулася Фелісія- Ми почали частіше бачитися з Карен, разом із нею тікали з наших домівок та проводили час разом. Саме тоді дівчинка приносила мені різні родинні альбоми та показувала їх. Вона розповідала дивовижні історії і говорила, що її бабуся часто вночі марить та розповідає про війну з відьмами, котрих потрібно знищити за будь-яку ціну. Тоді її сприймали, як трохи божевільну, хоч вдень вона нічого такого не робила. Ці історії накладали відбиток на мою свідомість і я не здивована, що в моїх снах відтворилося багато деталей, про котрі я не могла знати особисто. А потім, у Карен був день народження і вона таємно запросила мене. Тоді я вперше прокралася на територію будинку пані Дорсет. І через вікно спостерігала за радісним святкуванням цієї щасливої родини. Потім, ми з Карен вночі розташувалися в саду та тихенько провели наше особисте святкування за залишками її торта. Ніхто не знав про нашу дружбу й не повинен був знати. А потім.... Її бабуся неочікувано померла і дівчинка не з'являлася деякий час. Вона повернулася тільки через декілька місяців й ми знову тихо гралися. Одного дня Карен поділилася зі мною радісною новиною.

-Якою саме? - спитав зосереджений Рей, роздумуючи над розповіддю Фелісії.