Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

Геракл замовк і надпив вина. Відтак мовив далі:

— Це найкраще придбання за все моє життя, запевняю тебе. Їй теж пощастило: я заповів, що після моєї смерті вона стане вільновідпущеницею, та, власне кажучи, даю їй чимало свободи уже тепер; іноді вона відпрошується в мене, щоб сходити в Елевсін, адже втаємничена у Священні містерії, і я без проблем їй дозволяю, — усміхаючись, закінчив він. — Ми обоє щасливі.

— Звідки ти знаєш? — поцікавився Крантор. — Ти її колись запитував про це?

Геракл глянув на нього з-над вигнутих країв чаші.

— Мені немає потреби її запитувати, — відказав він. — Я це виснував.

Гострі музичні ноти розітнули повітря. Крантор прищулив очі й, помовчавши, сказав:

— Ти все висновуєш… — він скубав бороду й вуса обпеченою рукою. — Повсякчас робиш висновки, Геракле… Речі постають перед тобою німі й у масці, а ти знай висновуєш і висновуєш… — Крантор похитав головою, і на його обличчі з’явився дивний вираз: немовби він захоплювався впертою схильністю товариша до логічних висновків. — Ти геть не схожий на афінянина, Геракле. Платоніки, як той твій замовник, принаймні вірять у абсолютні й непорушні істини, яких не можуть побачити… Але ти?.. У що віриш ти? У свої висновки?

— Я вірю лише в те, що можу побачити, — просто відказав Геракл. — Міркувати та робити висновки — це ще один спосіб бачити речі.

— Уявляю собі світ, сповнений таких людей, як ти, — Крантор замовк і всміхнувся, немовби справді уявляючи такий світ. — Яким сумним він був би!

— У ньому все працювало б мовчки і справно, — заперечив Геракл. — Сумним був би світ платоніків: люди ходили б вулицями, мовби літаючи — заплющивши очі й полинувши думкою в незриме.

Обоє засміялися, але Крантор раптом спинився й промовив дивним голосом:

— Отже, найкраще рішення — це світ, населений такими людьми, як я.

Геракл жартівливо здійняв брови.

— Як ти? Таж якоїсь миті їм заманеться спалити собі руки чи ноги або розтовкти голову об стіну… Зосталися б самі лише каліки. І хтозна, чи не було б таких, яких скалічили б інші…

— Авжеж, були б, — миттю відгукнувся Крантор. — Власне кажучи, це відбувається щодня в будь-якому світі. Ось, наприклад, риба, якою ти частував мене сьогодні, була скалічена нашими гострими зубами. Платоніки вірять у те, чого не бачать, ти віриш у те, що бачиш… Але всі ви, коли їсте, калічите рибу і м’ясо. Або ж солодкий інжир.

Геракл пустив кпин повз вуха і з’їв інжирину, яку підніс був до рота. Крантор повів далі:

— Ви думаєте, обмірковуєте, гадаєте і вірите… Але Істина… Де ж вона, ця Істина? — він гучно розреготався, аж груди його заходили ходором. Кілька птахів, наче гостре листя, злетіли з верховіття.

По якійсь хвилі чорні зіниці Кранторових очей уп’ялись у Геракла.

— Я помітив, що ти не відриваєш погляду від шрамів на моїй правій руці, — сказав він. — Вони теж відвертають твою увагу? О Геракле, я такий радий, що вчинив це того дня на Евбеї, коли ми з тобою сперечалися на схожу тему! Пригадуєш? Ми з тобою сиділи вдвох біля невеличкого вогнища в моїй хижці, і я сказав тобі: «Якби мені зараз заманулося обпалити праву руку і я обпалив би її, то цим довів би тобі, що не все можна логічно осмислити». Ти відповів: «Ні, Кранторе, бо ж логічне пояснення такої дії було б цілком просте: ти вчинив би це, щоб довести мені, що не все можна логічно осмислити». Тоді я простягнув руку над полум’ям, — він повторив жест, витягнувши руку над стільницею, і мовив далі: — Вражений, ти скочив із місця й вигукнув: «Кранторе, Зевса ради, що ти робиш!?» Я ж, не прибираючи руки, відказав: «Чому ж ти так здивувався, Геракле? Чи не тому, що, всупереч твоїм міркуванням, я таки спалюю собі руку? Чи не тому, що, всупереч усім логічним доводам, які розум пропонує тобі, щоби пояснити мої дії, реальність полягає в тому, що я палю сам себе?» — він знову вибухнув гучним реготом. — І яка тобі користь із усіх твоїх логічних висновків, коли на твоїх очах Реальність палить собі руки?

Геракл опустив очі на свою чашу.

— Коли вже на те пішло, Кранторе, є ще одна загадка, перед якою безсила вся моя логіка, — промовив він. — Яким чином ми можемо бути друзями?

Вони знову розсміялися, цього разу стримано. Цієї миті на край столу, тріпочучи тонкими брунатними крильцями, опустилася невеличка пташина. Крантор якусь мить мовчки спостерігав за нею.*

__________

* Як читач уже мав би здогадатися, поява цієї пташини аж ніяк не випадкова — навпаки, разом із ейдетичними метеликами і пташками в садку вона посилює прихований образ Стімфалійських птахів. Цій самій меті слугує і очевидне повторення таких слів, як «вигнутий» і «гострий», що майстерно натякають на дзьоби тих істот.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

— Ось, приміром, поглянь на цю пташку, — сказав він. — Чому вона сіла на стіл? Чому вона зараз тут, із нами?

— Якась причина в неї, мабуть, є. Треба її запитати.

— Я кажу серйозно: якщо дивитися з твого погляду, то можна подумати, ніби ця пташина набагато більше важить у нашому житті, ніж це видається…

— Що ти маєш на увазі?

— Можливо… — Крантон заговорив таємничим голосом. — Можливо, вона — частина ключа, що пояснив би наше існування у великому Творі світу…

Геракл усміхнувся, хоч і не почувався весело.

— Ти тепер віриш у це?

— Ні. Я кажу лише, яким це видається з твого погляду на світ. Тобі ж відомо: той, хто завжди шукає пояснення, наражається на небезпеку їх вигадати.

— Ніхто б не вигадав чогось такого безглуздого, Кранторе. Хто міг би повірити, що ця пташка — частина… як ти сказав… ключа, який усе пояснить?**