Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

Сонячне сяйво знову стало спроквола дзьобати моріжок. Потому всілося на гілку й процвірінчало кілька нот. До нього підлетів ще один соловейко.**

__________

** Тут відбувається зворотна метаморфоза: світло перетворюється на пташку. Читачів, які вперше мають справу з ейдетичним текстом, ці речення можуть дещо збентежити, але, повторюю, не йдеться про жодне чудо, лише про художній засіб.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Нарешті Евмарх закінчив розповідати.

— Поясни мені, о великий розгаднику, що це все значить, — сказав він.

Геракл, здавалося, замислився на якусь хвилю, а тоді мовив:

— Гаразд. Мені й далі потрібна твоя допомога, добрий Евмарху: ходи назирцем за Анфісом вечорами і що два-три дні приходь сюди, щоб розповісти мені. Але насамперед лети щодуху до мого приятеля з цим повідомленням…

— Я тобі неабияк вдячний за цю вечерю на вільному повітрі, Геракле, — сказав Крантор. — Ти, мабуть, здогадався, що я тепер ледве зношу похмурі нутрощі афінських осель? Мешканці селищ на південь від Нілу не можуть повірити, що ми у своїх цивілізованих Афінах живемо в зачині серед стін із саману. Згідно з їхнім світоглядом, стіни потрібні лише мертвим, — він узяв ще один фрукт із миски й устромив гостроносе вістря свого кинджала в тріщину на стільниці. По хвилі він додав: — Ти сьогодні щось не надто говіркий.

Розгадник немовби прокинувся зі сну. У незайманому спокої садка зайшлася щебетом якась невеличка пташина. Різкий металічний брязкіт свідчив про присутність Цербера, що десь за рогом будинку вилизував свою миску.

Вони вечеряли на портику. Підкоряючись бажанню Крантора, Понсіка — з допомогою самого гостя — винесла з трапезної стіл і два ложа. Було холодно, і що далі, то холоднішало, адже вогниста колісниця Сонця закінчувала свій лет, лишаючи за собою вигнутий золотавий слід, що незворушно протягнувся в торочкуватій смузі повітря над соснами. Проте ще можна було насолоджуватися спокоєм заходу. Утім, дарма що Крантор без упину провадив розмову, і то цікаву, розповідаючи сотні веселих випадків зі своєї одісеї та ще й дозволяючи товаришеві мовчки слухати й не втручатися, урешті-решт Геракл пошкодував-таки, що запросив його: розгадник нетерпеливився прояснити деталі справи, яку ось-ось мав розв’язати. Він раз по раз поглядав на вигнуту траєкторію сонячного круга, щоб не спізнитися на зустріч увечері. Однак афінська гостинність зрештою змусила його сказати:

— Пробач, Кранторе, друже мій, за те, що я так препогано сповняю обов’язки амфітріона. Я дозволив своїм думками відлетіти до іншого місця.

— О, я не хочу заважати твоїм роздумам, Геракле. Мабуть, вони прямо пов’язані з роботою…

— Так. Але тепер мені прикро за таку негостинну поведінку. Ну ж бо, присадімо думки на гілля і трохи побалакаймо!

Крантор навідворіть руки провів по носі й доїв фрукт.

— Добре тобі ведеться? У роботі, я маю на увазі.

— Не можу скаржитися. Мене шанують більше, ніж моїх колег із Коринфа чи Аргоса, які лише тлумачать загадки Дельфійського оракула для нечисленних багатих замовників. Тут мене залучають до різноманітних і мудрованих справ: розгадати таємницю єгипетського тексту, знайти загублену річ, виявити злодія. Були часи, невдовзі після твого від’їзду, під кінець війни, коли я ледь не помер з голоду… Не смійся, я не жартую… Доводилося й мені братися за дельфійські загадки. Але тепер, у мирний час, ми, афіняни, не маємо нічого кращого до роботи, окрім як розгадувати таємниці, навіть тоді, коли їх нема. Ми збираємося на агорі, чи в садах Ліцея[47], чи в театрі Діоніса Елевтерія, чи просто на вулиці й без угаву запитуємо одне одного… А коли ніхто не може відповісти, наймаємо розгадника.

Крантор знову розсміявся.

— Ти теж обрав собі таке життя, яке хотів, Геракле.

— Не знаю, Кранторе, не знаю, — він потер передпліччя, голі під плащем. — Мені здається, що це таке життя обрало мене…

Понсіка принесла ще один глек із нерозведеним вином, і її мовчання немовби перекинулося на них. Геракл помітив, що його друг (але чи був Крантор і далі його другом? Чи не були вони радше двома незнайомцями, які розмовляють про давніх спільних приятелів?) не спускає очей із рабині. Чисті останні промені сонця падали на м’які вигини безликої маски; крізь симетричні отвори чорного гострополого плаща, що вкривав рабиню з голови до ніг, стриміли білосніжні тонкі руки, невгамовні, наче пташині лапки. Понсіка легко поставила глечик на стіл, уклонилася й пішла назад до будинку. Цербер люто загавкав з-за рогу.

— Я так не можу, не зміг би… — несподівано пробурмотів Крантор.

— Що не зміг би?

— Носити маску, щоб приховати свою потворність. Гадаю, і твоя рабиня не носила б, якби ти її не змусив.

— Складне плетиво її шрамів відвертає мою увагу, — сказав Геракл і, стенувши плечима, додав: — Крім того, вона, врешті-решт, моя рабиня. Дехто змушує своїх рабів працювати голими. Я ж сховав її всю під одягом.

— Її тіло теж відвертає твою увагу? — усміхнувся Крантор, смикаючи себе за бороду обпеченою рукою.

— Ні, але мене в ній цікавить тільки сумлінна праця й мовчання: і перше, і друге потрібне мені, щоб спокійно думати.

Пролунав гострий свист — то невидима пташка вищебетала три різні ноти. Крантор обернув голову до будинку.

— Ти її бачив коли-небудь? — запитав він. — Оголеною, я маю на увазі.

Геракл кивнув.

— Коли я виявив зацікавленість нею на ринку у Фалері, работорговець роздягнув її догола: гадав, що її тіло відшкодовує з лишком спотворене обличчя і що я через це заплачу більше. Але я сказав йому: «Одягни її. Я лише хочу знати, чи добре вона куховарить і чи зможе сама, без допомоги, давати лад невеликому господарству». Торговець запевнив мене, що Понсіка дуже роботяща, але я хотів, щоб вона сказала мені сама. Коли ж я побачив, що рабиня не відповідає, то зрозумів: торговець намагався приховати від мене те, що вона не може говорити. Попавши на