Читати книгу - "Шенгенська історія. Литовський роман"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Розділ 25. Париж
Паризьке метро заколисує ніжно. У його звуках відсутній метал, відсутній нестерпний гул. Колеса у метро — ґумові. Потяг повертає м’яко, майже грайливо. То ліворуч, то праворуч. Немов постійно об’їжджає якісь підземні перешкоди. І тільки деякі відтинки підземки, немов зумисне для здивованого пробудження пасажирів, котрі закуняли, зроблені прямими. Ось і відрізок одинадцятої лінії від станції «Бельвіль» і далі в бік бульвару Периферік прямий, як натягнута між двома стовпами линва для канатохідця. Але задрімалого Андрюса пряма підземна колія пробудила. Залишилася позаду його станція «Жардан», залишилися позаду й наступні станції, і тільки на кінцевій — «Мері де Ліла» — він розплющив очі, здивувавшись, що потяг довго стоїть на місці. Втома — і фізична, й емоційна — не дозволила йому навіть на себе розсердитися. Він опустив погляд униз — саквояж, затиснутий між ніг, був на місці. Торба, в якій лежала його маленька «інвестиція» у професію, нікуди не поділася. Ніхто її не вкрав, хоча він уже не раз чув про те, як крадуть у метро речі у поснулих або п’яних пасажирів.
Вийшов на платформу нетвердим кроком моряка, котрий ступив із корабля на берег. Озирнувся. На протилежній платформі в такий же зелений потяг сідали пасажири. Перейшов туди підземно-надрельсовим переходом. Устиг зайти в потяг і поставити саквояж на підлогу, як двері вагона синхронно зачинилися.
«Годилося б сьогодні випити», — подумав.
Мобільник показав час — пів на дев’яту.
— Цікаво, а Барбі вже повечеряла, чи чекає на мене?
Потяг нарешті рушив. Андрюс дивився вгору на лінійну схему одинадцятої лінії. Ще чотири станції, і він удома!
Вологий прохолодний вітерець прочесав його волосся, провів невидимою мокрою долонькою по обличчю. Легко став рідним Бельвіль, тішив то тут, то там яскравими вивісками китайською й арабською мовами. Всі вітрини світилися, хоча більшість крамничок уже були зачинені. Біля інтернет-кафе, з яких можна було задешево телефонувати по всьому світу, стояли представники паризького інтернаціоналу: індуси, африканці, араби, в’єтнамці. Вони зазвичай займали весь тротуар, але, бачачи перехожих, завжди тиснулися до вітрини, звільняючи шлях.
«Цікаво, кому вони телефонують? — подумав на ходу Андрюс, проходячи повз чергове інтернет-кафе.
І раптом зупинився, глянув на вітрину, на приклеєні до неї розцінки телефонних розмов. Знайшов у довгому списку країн рідну Литву — двадцять центів за хвилину!
— Зателефонувати можна? — спитав англійською.
— Ок, номер три! — Хлопець-араб за прилавком, під склом якого були викладені беушні мобільники та новенькі зарядні пристрої, кивнув на ряд телефонних кабінок, схожих на старомодні шафки для одягу.
Андрюс витягнув п’ять євро, простягнув хлопцеві.
— After[17], — сказав хлопець і махнув рукою в бік кабінок.
Довгі гудки, що долинали з трубки чорного стаціонарного телефону, здалися Андрюсові чарівною музикою. Він знав, що кожен довгий гудок відповідає довгому дзвінку телефонного апарата, що стоїть у його будинку, в будинку його батьків. Навіть якщо там нікого немає, це не страшно. Головне, що він зміг потривожити з відстані двох-трьох тисяч кілометрів тишу його домівки, зміг нагадати про себе речам і меблям, серед яких він ще недавно жив.
Довгі гудки тривали, й Андрюс уже було намірився покласти трубку на місце, як раптом знайомий до болю, захеканий голос крикнув йому у саме вухо: «Алло! Алло!»
— Мамо, привіт! — видихнув здивовано Андрюс. — Як ти?
— Андрюсе! Ріднесенький! Привіт! Я тільки-тільки зайшла! Ще й сніг із чобіт не струсила. Чула крізь двері, як телефон дзеленчить, а ключ, як на зло, в сумці загубився! У мене все гаразд! Ти краще скажи, як у вас?
— Чудово! Заробив сьогодні сорок євро!
— Це в день?
— Так!
— Молодець! То це що, ти тисячу в місяць отримуєш?
— Ні, менше, — Андрюс посміхнувся. — У мене поки що не щодня такий заробіток.
— Головне, що ти влаштувався! Як Барбора? Що вона робить?
— Нянею працює. Більше за мене отримує.
— Ну, слава богу, що у вас все добре!!! Я так переживала!
— Ні, у нас все чудово! Я нещодавно згадував, як ти мене в Паланзі на «голий пляж» водила!
— Знайшов, що згадувати! — засміялася мама. — Всі про той час забули, а ти вирішив згадати!
— Як у тебе з грішми?
— Достатньо, не турбуйся! На пенсію, звісно, не розгуляєшся, але я підробіток знайшла! Двічі на тиждень консьєржкою в новому будинку. У мене є своя кімнатка, телевізор!
— Ти телевізор довго не дивись! Для очей шкідливо! — жартома порадив Андрюс. — Вибач, мені час. Барбора вдома чекає!
— Привіт їй передай! Поцілуй від мене! — попросила мама.
— Обов’язково!
Спонтанна телефонна розмова з мамою і розбудила Андрюса остаточно, і зігріла. Втома минулася. Залишилося відчуття якоїсь душевної незручності, але воно так просто не розвіється. Його треба виговорити. Якщо Барбі ще не вечеряла, то він їй усе за вечерею і розповість. Більше ж йому тут нема з ким потеревенити!
Барбора лежала одягнена на ліжку поверх зеленої ковдри і дивилася в стелю. Вона навіть не обернула голови, коли Андрюс увійшов у квартиру.
Він роззувся, підійшов, задивився на усміхнений портрет кучерявої африканки на стіні.
— Ти втомилася?
— Ага, — видихнула вона.
— А я думав, ми вийдемо повечеряти. У китайців чи у в’єтнамців. Або навіть у французів? — Він показав дві сині двадцятиєврові банкноти і помахав ними над її обличчям, швидше намагаючись оживити погляд дівчини, «приліплений» до стелі, ніж здивувати своїм сьогоднішнім заробітком.
— Ого! — вона зиркнула на Андрюса. — Це ж скільки ти годин кривлявся біля каруселі?
— Не біля каруселі, — відповів він спокійно. — Пам’ятаєш, ти мені казала про «ринок клоунів» на рю де Севр? Хтось тобі про цей ринок розповів. Так ось, ніякого ринку там, певна річ, немає. Але є велика лікарня і кав’ярня навпроти, в якій сидять клоуни. Сидять і чекають, поки за ними не прийдуть батьки якоїсь хворої дитини. І ті приходять і наймають клоуна! Якщо у батьків є гроші і хворій дитині клоун сподобався, то у клоуна буде постійний заробіток. Якщо не пощастить, то одноразовий.
— Ну і як? Тобі пощастило? — Барбора сіла на ліжку, обійнявши свої зігнуті коліна.
— Здається, так! Мене найняв один африканський дипломат. З Камеруна. У нього там
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шенгенська історія. Литовський роман», після закриття браузера.