Читати книгу - "Прощення"

Чоловік відчиняє стару шафу. Там акуратненько поскладані тонкі шкільні зошити. Там їх, мабуть, з кілька тисяч. Він витягує один з них, розгортає. Мікроскопічно дрібний почерк, усі сторінки, від першої до останньої, густо списані.

— Ця шафа — це я. Це єдине, що мене цікавить. Поезія, тобто пришвидшення перекладу комплексності буття на мову. Зрозумійте мене правильно, я зовсім не геній. Я не що інше, як перистальтика. Чи може людина жити з лише кількома сантиметрами товстої кишки? Може. Чи може людина жити з кількадесятирічною відстанню між буттям, esse…

Чоловік кладе палець до рота, слинить його і значуще підносить угору. Дивиться на нього, ніби палець — маленька антена, яка вловлює напрямок вітру, і продовжує.

— … і мовою, яку може розуміти й артикулювати? Я гадаю, ні. Тому я працюю над скороченням дистанції. Все інше — логічні наслідки моєї цілковитої відданості, я їх смиренно приймаю і зовсім не скаржуся. Звісно, у порівнянні з іншими мешканцями нашого міста, мій інтелект на значно вищому рівні. Звісно, у місті практично нема нормальної людини, з якою я би міг трохи побалакати про ці речі. Проте я вважаю, що зі мною не сталося нічого особливого. Це доля людей з таким духом, як у мене, і вона повторюється в історії. Я розділяю долю добровільного вигнанця зі ще кількома божевільними. Не заради співчуття, а радше для орієнтації в порожньому просторі, якщо ви мене розумієте.

Білий робить ковток із пластянки, кривиться і голосно відкашлюється.

— Хороша, хоча не з найкращих. Ринком алкогольних напоїв володіють голландці й американці. Фірма, яка виробляє цю текілу, донині перебуває в руках однієї родини, її акцій купити на біржі неможливо, зовсім маленькою часткою володіють два інвестиційні фонди, — розповідає чоловік і знову собі наливає.

— Чи не прочитаєте нам якого вірша, пане?.. — питає Білий.

— Я їх не підписую. Звісно, у мене було ім’я. Для держави і соціальної допомоги я маю його й дотепер. І хоча моє ім’я — порожня шкаралуща, соціальний знак без значення, для мене воно тягар. Бо для мене і для того, що я пишу, абсолютно не важливо, хто я, ким був і як завершу. Те, що заховане у цій шафі, стається не через патетичне бажання бути розумнішим за свій час чи потребу залишити по собі якийсь слід. Конструювання штучної ідентичності мене аніскілечки не цікавить. Мене цікавить доренесансне становище анонімного творця. Може, єдиною правильною є позиція ченців — бути без імені, свідомо зректися всіх прав, які в нашому суспільстві пов’язані з означником. Моя поезія, як і я, не має імені, у ній нема того, хто б спробував за допомогою письма вирішити особисті проблеми або обдурити смерть хоча б символічно. З погляду поезії у тих зшитках мого життя нема. Звісно, коли я читатиму вам якийсь із віршів, ви зрозумієте, що я не автор, який читає свої тексти, а актор, який декламує чужий твір. П’ятнадцять років тому я перестав грати в будь-які ігри і виконувати будь-які ролі, пане Білий. Насамперед я обірвав гру зі своїм іменем.

— Гаразд, розумію, — відповідає Білий, — але якщо ви завтра сюди не повернетеся? Скажімо, з вами щось станеться. І, коли прибиратимуть цю кімнату, знайдуть зошити, однак не зрозуміють їхнього значення і викинуть їх на смітник, не прочитавши ані рядочка?

— Я вже казав: передбачувані запитання не найкращі, пане Білий. Таке запитання міг би поставити студентик, що вивчає історію літератури, — каже чоловік. — Матерія на другому рівні пізнання в такий спосіб не функціонує. Нема жодної очевидної причини, завдяки якій наша цивілізація, усе життя на Землі, вже мільйони років зберігає рівновагу. Цьому суперечить будь-яка логіка. І, попри все, триває незбагненний інформаційний обіг, який дозволяє системі безперестанно модифікувати та зберігати всю життєво необхідну інформацію, без якої система довго не профункціонує. Побачити це ми не в змозі. Відрізок дійсності, який ми раціонально перципуємо і який можемо висловити за допомогою мови, надто вузький, пане Білий. Наші шори розташовані так близько, що ширина доступної нам реальності дорівнює товщині одного дев’яностограмового аркуша. Хоча оточує нас ціла Олександрійська бібліотека.

Чоловік підводиться і підходить до вікна, заклеєного газетним папером. Крізь газету пробивається тьмяне світло. Пальці легко торкають пожовклі літери, ведуть по них, ніби по чомусь дуже-дуже крихкому.

— Хіба ви можете бути певні, що завтра дихатимете, пане Білий? — питає чоловік. — Коли ви лягаєте спати, звідки ви знаєте, що наступного ранку прокинетеся? Що ваше серце ганятиме гектолітри крові, що ваші нирки працюватимуть бездоганно? Як ми можемо знати, що завтра не захворіємо на невиліковну хворобу, наприклад рак, пане Білий? Ніяк. І все одно, коли ми лягаємо спати, то думаємо про несплачені рахунки, про відпустку і про те, що треба полити квіти, про маленькі неважливі обов’язки та проблемки. А фундаментальні речі відбуваються за своєю логікою, і ще й в інтересах нас, сплячих тварин. Після того, як я за роки з’ясував, наскільки мої шори вузькі, я не просто переконався — я глибоко увірував у те, що завжди залишається тільки важливе. І наші побажання не враховуються. Ми абсолютно не важливі. Те, що залишиться, залишиться тільки тому, що так визначено законами самої системи, залишиться те, що цю систему живить. Я знаю, що існують незнищенні речі: навіть якщо ви їх кинете в розпечене жерло вулкана чи спробуєте позбутися в якийсь інший спосіб, вони не зникнуть. Проте, пане Білий, я переконаний, що ви про це знаєте чимало. А тепер час вирушати, нас уже нетерпляче чекають.

Білий підводиться весь блідий. Роза, яка зі сказаного не все зрозуміла і не отримала перекладу, дивиться на нього стривожено.

— Що відбувається? — питає Роза.

— Haben Sie keine Angst, Frau Portero, Pater Kirilov wartet auf uns. Ich führe Sie jetzt zu ihm,[31] — каже чоловік і з грюкотом зачиняє велику шафу.

Вони втрьох спускаються вузенькими східцями назад, у темне приміщення перед виходом. Чоловік відсуває кілька картонок і купу іржавого дроту. Вузький прохід. Вони йдуть вниз по недовгому насипу, а тоді тісним тунелем.

— Більшість мариборців зовсім не знає системи підземних тунелів під містом. Цим тунелем можна за кілька хвилин дістатися крипти в соборі. А нам у цей бік.

Білий іде трохи зігнувшись. Його оточують тіні — їх відкидає маленький ліхтарик у руці чоловіка, що ступає попереду. Тунель обкладений цеглою. Де-не-де капає зі стелі, кроки відлунюють. Десь далеко чутно попискування, напевно, миші.

— Ми прибули, — повідомляє чоловік і відсуває важку завісу, яка наприкінці тунелю слугує дверми.

Величеньке темнувате приміщення. Посередині стоїть стіл, на ньому шматки дерева і купа всякої всячини. Настільна лампа, її бліде світло падає на схилену худу постать. Елегантний темний костюм і сорочка з круглим комірцем, зверху накинута тепла ковдра. У кутку гуде обігрівач, повітря тепле.

— Ласкаво просимо. Дякувати Богу, ви прийшли. Я вже хвилювався, що мій товариш не зуміє все зробити. Будь ласка, сідайте. Сідайте ось сюди, біля столу не можна, там забагато усіляких речей, — каже Кирилов. — Мені дуже прикро, що я не можу влаштувати нашу зустріч у саду. Він більше придатний для зав’язування знайомств, ніж це приміщення, але що вдієш.

Кирилов нарешті вмикає світло на