Читати книгу - "Прощення"

— П’ятсот років тому тут була ювелірна майстерня одного єврея. А сьогодні я тут збавляю дні свого вигнання й одночасно майструю собі, таке маю хобі. Ви вже знаєте, мене у Словенії нема. Офіційно я у Польщі. Мене туди вислали за наказом з Риму. Ватикан сподівається, що таким чином тиск мас-медіа на архієпархію трохи послабиться. Відколи Іванові Павлу II вдалося повалити комунізм, у Римі переконані, що вирішення будь-якої проблеми можна знайти у Польщі. Як наївно! Я з повагою прийняв пропозицію Церкви побути в самоті, але місце для аскези вибрав сам. Якщо я не можу ходити своїм Марибором серед своїх людей, то ходитиму під ними разом із мариборськими щурами. Святий Франциск навернувся у віру, зустрівши прокаженого. Я ж перебуваю в обох ролях — у ролі людини, яка, на думку Церкви, повинна навернутися, і в ролі прокаженого, якого треба гнати від людей.

Мефодій Кирилов запалює цигарку, пропонує іншим, Роза і чоловік беруть, закурюють.

— Знаєте, я ж не заперечую, що наробив помилок. І грішив, хай Бог простить і помилує. Я зізнаюся у всіх своїх гріхах і каюся, на відміну від багатьох у церковній верхівці, які в тому, що трапилося, винні не менше за мене, але мовчать і не каються. Вони бояться, що їх наспіє відлучення, яким покарано мене. Страх — страшна річ. І разом з тим — плід Божого провидіння. Що би було з людиною, якби не страх! І на що людина може перетворитися, коли боїться!

Кирилов видуває в повітря кільце диму і поправляє ковдру. На мить здається, що на дивані сидить єпископ у мантії.

— Я також боявся. Боявся через гроші, через величезну відповідальність перед вірянами і моєю Церквою. Ви не уявляєте, який хрест несе людина, призначена головним скарбничим. Водночас зрозуміло, що кожен скарбничий у своїх рішеннях підпорядковується Божій волі та братам єпископам і є від них залежним. Знаєте, перед страхом мене завжди рятувало переконання, що все, що створено, — створено Богом. Нічого — ані грішного ангела, ані наших спокус та гріхів — не було б без Божої милості та провидіння. Не було б ні грошей, ні монетної системи, ні біржі. І не було би жадоби грошей, шахрайства та варварських законів вільного ринку. Це все частина великого плану. Його великого плану. І лише Він знає всі таємниці свого плану. Я не був би християнином, якби в це не вірив, погоджуєтесь?

Кирилов з великою насолодою випускає нове кільце диму в затемнене приміщення, пригладжує біле волосся, й так гладко, правильно зачесане.

— А якщо це все — Його творіння, то демонізація капіталізму, яку розпочали в газетах, є ще одним, сучасним, полюванням на відьом. Після всього, що сталося, що сталося зі мною, я продовжую вірити: все на світі — святе, і все має своє місце та причину. І те, що трапилося з майном архієпархії, — Його знак. Я прийняв його. Я покаявся, змінився, простив усім, хто в найтяжчі часи вказав перстом на мене як на єдиного винуватця, жбурнув мене у цей колодязь, де я страждаю так, як страждав колись Йосип. Боже, помилуй і сохрани. Хто з вас без гріха, хай  перший каменем кине. У серці я примирився зі своєю Церквою. Та моя Церква не примирилася зі мною. Їм хочеться, щоб я згинув навіки. Хай мене простить Усемогутній, але Церква, яка не здатна прощати, Церквою не є.

На цих словах у Кирилова ледь тремтить підборіддя, але вже наступної миті він бере себе в руки. Підводиться.

— Нині я тут щодня і щоночі виготовляю мініатюри. Колись у мене був свій сад, і я захоплювався мистецтвом бонсай. Знаєте, я мав чудесний сад мініатюрних дерев, чи не найкращий у цій частині Європи. Кожну вільну хвилинку, яка випадала поміж виконанням обов’язків, пов’язаних із архієпархією і моєю місією священнослужителя, я перебував серед своїх деревець. Поміж месами і багатогодинними засіданнями наглядових комітетів мій сад був божественним бальзамом для моєї душі. Знаєте, людина може порозумітися з усіма рослинами, дякувати Богу, не треба знати японської мови, щоб говорити з деревами бонсай.

Кирилов усміхається.

— Думаю, людська душа схожа на ці мініатюрні дерева. Нам також відрізали багато частин від стовбура душі. Ми втратили більшість гілок, але все одно існуємо як людський вид. Попри все. Бог невтомно ліпить нас за своєю подобою. Але тут занадто темно, щоб вирощувати бонсай. Тому я різьблю. Ісус також був теслею. Я роблю філігранні мініатюри. Найчастіше — мініатюрні ліжечка, іноді вирізаю Тайну вечерю. Так швидше спливає час у моєму підземному вигнанні. Буває, вночі я прокрадаюся на поверхню, ніби щур, і вишукую довкола шматки підходящої деревини, мох та інші матеріали, з яких потім створюю зменшену подобу того, що назавжди визначило мою душу. Люди навіть не замислюються про те, що вони викидають. З цих відходів я виготовляю свої маленькі шедеври. Дивіться, ця шопка буде з червоного дерева, що я його знайшов на якійсь старій мансарді, воно з частини ліжка, поїденого жуками. Усі ці одежинки Марії, Йосипа, трьох царів, пастухів, усі ці маленькі ґудзички — все зроблено з відходів. Дах стайні — з бляшанки кока-коли, взуття — із залишків рукавиці й так далі. Все виглядає як нове, але насправді зроблене з речей, знайдених у смітті: старого одягу, дерева, бляхи, тільки тільця фігурок я завжди роблю з кісток.

— Aus Knochen?[32] — Роза нахиляється до Адама — уточнити, чи добре зрозуміла.

— Ви правильно зрозуміли, пані, — каже отець Кирилов. — Знаєте, мені дуже близькі твори мистецтва, які мої брати-капуцини виготовляли з посмертних останків своїх братів. Ви коли-небудь бували в гробниці церковці Санта-Марія-делла-Кончеціоне в Римі? Там весь інтер’єр, цілі зали, від люстри до дверної клямки, — все виготовлене з кісток померлих братів-капуцинів. Звісно, тепер це трактують як щось хворобливе, хоча й релевантне для історії культури. Моя Церква зростала на реліквіях тисячі років. Чому б мені, бодай дуже скромно, не долучитися до процесу? Я аніскілечки не боюся смерті тіла. Тільки смерті духу. І якраз смерть духу загрожує нам тут, у цьому місті, шановна пані Портеро. Це ж Ваше прізвище, хіба ні? Етимологічно воно походить від іспанського дієслова «захищати»? Від латинського portarius? Гм, цікаве запитання.

Отець Кирилов показує на стіл, за яким перед тим сидів.

— Для роботи я використовую кістки тварин. Найчастіше свинячі ноги й інші більші кості; я вибираю їх з огляду на вік тварини, форму та колір кістки. Я виготовив, наприклад, досить гарного Йосипа з ікла вепра, а двох царів — з кінського ребра. Чого б я не віддав за крихітний шматок бивня! Дістати таке тут нелегко. Хоча правил же не існує, можна багато що. Але для фігурки Ісусика я обов’язково беру людську кістку. Будь-що інше буде, на мою думку, оскверненням. Огляньте, наприклад, цю скриньку з мініатюрою Тайної вечері. Ще трохи, і вона буде закінчена. На неї пішло щонайменше кілька сотень годин праці.

— Пане Кирилов, — озивається Білий.

— Отче Кирилов, будь ласка.

— Гаразд, отче Кирилов, чому Ви наказали привести нас сюди? І перш за все, як Ви взагалі дізналися про нас і про те, що ми Вас розшукуємо? Ми ж навіть ні в кого про Вас ще не розпитували, а пан…

— … поет, — м’яко допомагає Кирилов.

— А пан, який пише вірші, вже сидів на лавці, коли ми вперше увійшли у двір архієпархії, — завершує