Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

ключем. Одразу пішла до кімнати місіс Арґайл, щоб передати їй подяку й записку. Вона сиділа за робочим столом, схиливши голову на руки. На підлозі лежала кочерга, а письмовий стіл стояв із витягнутими шухлядами. Я подумала, що тут був грабіжник. На неї напали. І таки моя правда. Тепер ви знаєте, що я мала рацію. Це був грабіжник, хтось із вулиці.

– Хтось, кого місіс Арґайл впустила сама?

– Чому б і ні? – виклично кинула Кірстен. – Вона була доброю, завжди дуже доброю. І не боялася ні людей, ні речей. Окрім того, вона була вдома не сама. Були й інші – її чоловік, Ґвенда, Мері. Їй вартувало лиш покликати їх.

– Але вона не покликала, – зауважив Г’юїш.

– Ні. Бо, хто б то не був, він, очевидно, наплів їй щось правдоподібне. Вона завжди слухала. І відтак знову сіла за свій стіл, може, пошукати свою чекову книжку, – тому що вона не підозрілива, – чим і дала йому шанс вихопити кочергу й ударити її. Можливо, він навіть не хотів убивати її. Лише оглушити, пошукати гроші, коштовності й піти.

– Він не шукав далеко, витягнув тільки декілька шухляд.

– Можливо, він почув у будинку звуки чи здали нерви. Чи виявив, що він її вбив. І запанікувавши, втік.

Вона нахилилась уперед.

Її очі були і наляканими, і благальними.

– Це мусило так бути, мусило!

Його зацікавила її наполегливість. Чи був це страх за себе саму? Вона могла вбити свою господиню, а тоді витягти шухляди, щоб надати правдоподібності версії про грабіжника. Під час медичної експертизи не змогли встановити час смерті точніше, ніж між сьомою та сьомою тридцять.

– Здається, наче так і мусило бути, – люб’язно погодився він. Вона тихо зітхнула з полегшенням. Сперлася на спинку крісла. Він повернувся до Дюррантів.

– Ви обоє нічого не чули?

– Нічогісінько.

– Я взяла тацю із чаєм і піднялася до нашої кімнати, – сказала Мері. – Вона досить ізольована в будинку. Ми перебували там, аж доки не почули якийсь крик. Це була Кірстен. Вона знайшла матір мертвою.

– Ви не залишали кімнату до того часу?

– Ні. – Її ясний погляд зустрівся з його. – Ми грали в пікет.

Філіп замислився, чому він почувається трохи розгубленим. Поллі робила те, що він звелів їй робити. Можливо, це через досконалість її манери, спокій, неквапливість, повну переконаність. «Поллі, кохана, ти чудова брехуха!» – подумав він.

– А я, комісаре, – вставив він, – і тоді був, і зараз залишився цілком не здатним на будь-яку біганину.

– Проте вам уже набагато краще, чи не так, містере Дюррант? – підбадьорливо зазначив комісар. – Одного чудового дня ви станете на ноги.

– Довго чекати.

Г’юїш обернувся до двох інших членів сім’ї, які до того сиділи, не зронивши жодного слова. Мікі сидів зі складеними руками та глузливою посмішкою на обличчі. Тіна, маленька та струнка, сиділа, відкинувшись на спинку крісла та перебігаючи час від часу очима з обличчя на обличчя.

– Я знаю, що вас обох не було в будинку, – почав він. – Але, можливо, ви просто освіжите мою пам’ять щодо того, чим ви займалися того вечора?

– Чи справді вашу пам’ять треба освіжити? – запитав Мікі з іще більш вираженою насмішкою. – Я все ще можу розповісти свою історію. Я був на вулиці, перевіряв машину. Проблеми зі зчепленням. Досить довго перевіряв. Від Драймута до Мінчин-Гілл, уздовж Мур-роуд і назад через Іпслі. На жаль, машини німі, вони не можуть засвідчити.

Тіна нарешті повернула свою голову. Вона втупилася поглядом просто в Мікі. Її обличчя все ще не відображало емоцій.

– А ви, міс Арґайл? Ви працювали в бібліотеці Редміна?

– Так. Вона зачиняється о пів на шосту. Я дещо прикупила на Гай-стрит. Тоді пішла додому. У мене є квартира – точніше, квартирка – у Моркомб-Меншнс. Я приготувала собі вечерю і насолоджувалася тихим вечором, слухаючи грамофонні записи.

– Ви зовсім не виходили?

Перед тим як вона відповіла, у повітрі зависла невеличка пауза.

– Ні, я не виходила.

– Цілком певні цього, міс Арґайл?

– Так. Певна.

– У вас є машина, чи не так?

– Так.

– У неї мікромобіль, – утрутився Мікі. – Їду, їду – нема сліду.

– У мене мікромобіль, так, – підтвердила Тіна похмуро та стримано.

– Де ви його тримаєте?

– На вулиці. У мене немає гаража. Біля квартир є бічна вулиця. Уздовж неї паркують машини.

– І вам нічого повідомити нам такого, що могло б допомогти?

Г’юїш ледве впізнавав себе в такій власній наполегливості.

– Не думаю, що можу вам щось розповісти.

Мікі швидко глипнув на неї.

Г’юїш зітхнув.

– Боюся, це не надто вам допомогло, комісаре, – зауважив Лео.

– Ніколи не знаєш, містере Арґайл. От ви усвідомлюєте, гадаю, одну з найдивніших речей у цій справі?

– Я? Я не зовсім упевнений, що розумію вас.

– Гроші, – сказав Г’юїш. – Серед грошей, які місіс Арґайл зняла в банку, була п’ятифунтова банкнота із написом на звороті «Місіс Боттлберрі», Бенґор-роуд, 17. Сильною стороною доказів було те, що цю п’ятірку, та й інші, знайшли в Джека Арґайла під час арешту. Він присягався, що отримав гроші від місіс Арґайл, але місіс Арґайл точно говорила вам і міс Вон, що вона не давала Джеко ніяких грошей. То як він роздобув ті п’ятдесят фунтів? Він не міг повернутися сюди – свідчення доктора Калґарі розкривають цілковиту очевидність цього. Отже, він повинен був мати їх із собою, коли виходив звідси. Хто йому їх дав? Ви?

Він обернувся просто до Кірстен Ліндстром. Та почервоніла від обурення.

– Я? Ні, звісно ні. Як я могла?

– Де зберігали гроші, які місіс Арґайл знімала в банку?

– Вона зазвичай тримала їх у шухляді письмового столу, – відповіла Кірстен.

– Замкненій?

Кірстен подумала.

– Вона, мабуть, замикала її перед тим, як ішла спати.

Г’юїш перевів погляд на Естер.

– Ви взяли гроші із шухляди й віддали їх братові?

– Я навіть не знала, що він там був. І як я могла їх узяти без материного відома?

– Ви досить легко могли їх узяти, коли ваша мати піднялася до бібліотеки, щоб порадитися із батьком, – підкинув ідею Г’юїш.

Йому було цікаво, чи помітить вона пастку й уникне її.

Вона відразу в неї втрапила.

– Але Джеко вже до того часу пішов. Я… – Збентежившись, вона зупинилася.

– Вочевидь, ви таки знаєте, коли пішов ваш брат, – зауважив Г’юїш.

– Я… тепер знаю, та не знала тоді. Я була нагорі, у своїй кімнаті. Я зовсім нічого не чула. І в будь-якому разі мені не хотілося б давати Джеко якісь гроші.

– А я вам скажу ось що, – мовила Кірстен. Її обличчя спалахнуло від