Читати книгу - "Випробування невинуватістю"

– Я впевнений, що ви б не вкрали, – мовив Г’юїш. – Але бачите, куди це нас привело? Місіс Арґайл, попри сказане вам, – він глянув на Лео, – мусила дати йому ті гроші сама.

– Я не можу повірити в це. Чому не зізнатися мені, що вона це зробила?

– Вона не перша мати, яка більш м’яка зі своїми дітьми, ніж воліла б визнавати.

– Ви помиляєтеся, Г’юїше. Моя дружина ніколи не грішила недомовками.

– Думаю, цього разу саме так і сталося, – зазначила Ґвенда Вон. – Фактично, вона мала б це зробити… як стверджує комісар, це єдина відповідь.

– Зрештою, – м’яко додав Г’юїш, – тепер потрібно на все подивитися з іншої точки зору. На момент арешту ми вважали, що Джек Арґайл обманює. Тепер же ми виявили, що він говорив правду про поїздку автостопом із Калґарі, тому, мабуть, він також говорив правду про гроші. Він сказав, що їх йому дала мати. Тож, мабуть, саме вона це зробила.

Запала незручна тиша.

Г’юїш підвівся.

– Ну, дякую. Боюся, слід уже досить прохолов, але ніколи не знаєш.

Лео провів його до дверей. Повернувшись, він, зітхаючи, зронив:

– Ну, закінчилося. Поки що.

– Назавжди, – не погодилася Кірстен. – Вони ніколи не дізнаються.

– Що нам із того? – вигукнула Естер.

– Моя люба, – батько підійшов до неї. – Заспокойся, дитино. Не будь такою напруженою. Час лікує все.

– Не певні речі. Що нам робити? О! Що нам робити?

– Естер, ходи зі мною. – Кірстен поклала їй на плече руку.

– Не займайте мене ніхто! – Естер вибігла з кімнати.

За хвилину вони почули, як гримнули вхідні двері.

Кірстен сказала:

– Усе це! Це недобре для неї.

– А я не думаю, що це правда, – замислено промовив Філіп Дюррант.

– Що неправда? – озвалася Ґвенда.

– Що ми ніколи не дізнаємося правди… я відчуваю інтуїтивно.

Його схоже на фавна, майже хлопчаче обличчя осяяла дивна посмішка.

– Будь ласка, Філіпе, будь обережним.

Він здивовано глянув.

– Маленька Тіно. А що ти знаєш про все це?

– Сподіваюся, – відкарбувала Тіна чітко, – що я нічого не знаю.

Розділ чотирнадцятий

І

– Сумніваюся, що у вас щось є. Еге ж? – запитав старший констебль.

– Нічого конкретного, сер, – відповів Г’юїш. – Але час таки не було змарновано.

– Ну ж бо, послухаємо про все.

– Ну, наш основний час і місце ті самі. Місіс Арґайл була жива якраз перед сьомою: із нею розмовляв її чоловік і Ґвенда Вон, а потому внизу бачила Естер Арґайл. Троє людей не можуть перебувати у змові. Відкинемо Джеко Арґайла, й це означатиме, що її міг убити чоловік у будь-який час між п’ятьма хвилинами по сьомій і до о пів на восьму, Ґвенда Вон – о п’ятій хвилині по сьомій, коли виходила, Естер – саме перед цим, Кірстен Ліндстром, коли зайшла пізніше – якраз перед о пів на восьму. Параліч Дюрранта – це його алібі, втім, алібі його дружини залежить від його слів: за бажання вона могла зійти вниз і вбити матір – між сьомою та половиною восьмої (якщо чоловік готовий її підтримати). Хоча незрозуміло, для чого це їй. Фактично, як я бачу, лише двоє людей мають реальний мотив для злочину. Лео Арґайл і Ґвенда Вон.

– На ваш погляд, це один із них чи обоє?

– Сумнівно, що вони робили це разом. Як на мене, це був імпульсивний злочин, ненавмисний. Місіс Арґайл заходить до бібліотеки, каже їм обом про погрози Джеко та вимагання грошей. Скажімо, пізніше Лео Арґайл іде вниз, щоб поговорити з нею про Джеко чи ще про щось. У будинку тиша, навколо нікого. Він іде до її вітальні. Вона там, спиною до нього, сидить за письмовим столом. І є кочерга, все ще там, де її кинув Джеко після того, як нею погрожував. Ці тихі, стримані чоловіки таки інколи вибухають. Рукою, замотаною в хустинку, щоб не залишати слідів, піднімає кочергу, дає їй по голові – й усе готово. Виймає шухляду чи дві, щоб зімітувати пошук грошей. Тоді знову йде нагору, поки хтось її не знайде. Або, скажімо, Ґвенда Вон, виходячи, заглядає до кімнати, й нею опановує непереборне бажання. Джеко став чудовим цапом-відбувайлом, і це відкриває шлях до одруження з Лео Арґайлом.

Майор Фінні задумливо кивнув.

– Так. Можливо. І звісно, вони остерігались оголошувати про заручини надто швидко. Аж доки того нещасного бандюгу Джеко не засудили за вбивство. Так, це здається досить зрозумілим. Злочини достатньо одноманітні. Чоловік і третя особа чи дружина й третя особа – завжди одна й та сама давня модель. Але що ми можемо зробити із цим, Г’юїше, га? Що ми можемо із цим удіяти?

– Я не уявляю, сер, – поволі мовив Г’юїш, – що ми можемо із цим удіяти. Ми можемо бути певними – проте де свідчення? Нічого для захисту в суді.

– Ні. Але ви впевнені, Г’юїше? Упевнені у власних міркуваннях?

– Не так, як би хотілося, – сумно визнав комісар Г’юїш.

– О! Чому ні?

– Такий він чоловік, містер Арґайл.

– Не такий, що скоїть убивство?

– Річ не в тому – не в убивстві. Я не уявляю, щоб він навмисне обмовив хлопця.

– Це був не його син, пам’ятайте. Можливо, він не аж так переймався хлопцем. Він міг навіть обурюватися прихильністю його дружини до хлопця.

– Хтозна. Та він нібито відданий усім дітям. Схоже, він таки їм відданий.

– Звісно, – сказав замислено Фінні. – Він знав, що хлопця не повісять… Це могло дещо змінювати.

– Ага, в тому щось може бути. Він міг вирішити, що десять років у в’язниці – порівняно із життєвим ув’язненням – не зашкодять хлопцеві.

– Як щодо тієї дівчини, Ґвенди Вон?

– Якщо це скоїла вона, – припустив Г’юїш, – не думаю, що в неї виникли хоч якісь сумніви щодо Джеко. Жінки безжалісні.

– У всякому разі ви досить упевнені, що це між тими двома?

– Досить упевнений, так.

– Одначе не більше? – Старший констебль тиснув на нього.

– Ні. Щось відбувається. Підводні течії, так би мовити.

– Поясніть.

– Що я справді хотів би знати – то це їхні думки. Про одне одного.

– О, розумію, нарешті я збагнув. Вам цікаво, чи вони самі знають, хто це?

– Так. Я не можу визначитись із цим. Чи вони всі знають? І чи вони всі погодилися мовчати? Я так не думаю. Я думаю, що, можливо, вони всі мають різні ідеї. Є шведка – купа нервів. Якраз на межі. Може, вона