Читати книгу - "Вибрані романи"

— Це постільки, поскільки...

— Як, постільки, поскільки?

— Атож, ти починаєш із віри в те, що їх створюєш ти, своєю рукою, а потім поступово переконуєш себе в тому, що це вони керують тобою. Нерідко автор закінчує тим, що стає іграшкою своїх художніх вигадок...

— Може, й так, але в цьому романі я планую подати все так, ніби все це відбувалося зі мною, ніби воно було насправді.

— То, зрештою, він перестане бути романом.

— Атож... він стане... стане... рюманом.

— І що ж воно таке, рюман?

— Одного разу мені довелося чути, як Мануель Мачадо[41], поет, брат Антоніо[42], поніс до Едуарда Бено[43] сонет, аби почитати його, сонет, написаний александрійським віршем чи в якійсь іншій незвичній віршованій формі. Він прочитав вірша, й дон Едуардо йому сказав: «Але це не сонет!» — «Ні, сеньйоре, — погодився з ним Мачадо, — це не сонет, це... соніт». Так само й мій роман буде не романом, а... як-то я його назвав, раман, ріман... ні-ні, рюманом, ось як я його назву! У такому разі ніхто не матиме права сказати, що я порушив закони жанру... Я винайшов новий жанр — це не більше, як назвати його по-іншому й підкорити тим законам, які мені до вподоби. І багато діалогу!

— А коли персонаж залишається сам-один?

— Тоді... я переходжу до монологу. А щоби цей монолог був подібний до діалогу, я винаходжу собаку, до якого звертається персонаж.

— Знаєш, Вікторе, так мені може заманутися винайти казна-що.

— Звичайно, може...

Коли ж Віктор і Ауґусто розійшлися, останній собі сказав: «І це моє життя, воно — роман, рюман чи що воно таке? Усе те, що відбувається зі мною, і з тими, що довкола мене, — це реальність чи художня вигадка? Чи це просто сон Бога чи кого там іще, який розвіється, коли Він прокинеться, і ми молимося та співаємо Йому канти й гімни саме для того, щоби приспати Його, щоби заколисати Його сон? Чи Літургія всіх релігій світу не є способом вплинути на сон Бога, щоби Він не прокинувся й ми не перестали йому снитися? Ох, моя Евхенія! Моя Евхенія! І моя Росаріто...»

— Привіт, Орфею!

Орфей вибіг йому назустріч, він грався й намагався видертися вгору по його ногах. Він підняв його, й цуцик почав лизати йому руку.

— Сеньйорито, — сказала йому Лідувіна, — вас чекає Росаріто з білизною.

— А чому ти не відпустила її?

— Хіба я знаю... Я сказала їй, що сеньйор скоро прийде, що, як вона хоче, то може зачекати...

— Але ти могла б і відпустити її, як бувало раніше...

— Так, але... Зрештою, ви мене розумієте...

— Лідувіно! Лідувіно!

— Краще ви самі її відпустіть.

— Ну, гаразд.

Розділ вісімнадцятий

— Привіт, Росаріто! — вигукнув Ауґусто, щойно побачив дівчину.

— Добрий вечір, доне Ауґусто.

Голос дівчини прозвучав спокійно і ясно, й не менш спокійним і ясним був її погляд.

— Чому ти не розрахувалася з Лідувіною, як це було завжди, коли ти приходила, а мене не було вдома?

— Не знаю! Я сказала собі, що мені треба почекати. Я подумала, ви, може, захочете щось мені сказати...

«Це велика наївність, чи що це таке?» — подумав Ауґусто й на якусь мить відчув себе ніяково.

Запала мовчанка, просякнута певним збентеженням.

— Я лише хочу, Росаріо, щоби ти забула, що було в той день, щоби не згадувала більше про те, гаразд?

— Гаразд, якщо вам так хочеться...

— Атож, то було безумство... безумство... я не розумів добре, ні що я роблю, ні що я кажу... та й тепер не знаю, — сказав він, наближаючись до дівчини.

Вона чекала його спокійно, ніби змирившись із усім, що буде. Ауґусто сів на канапу й покликав її, сказав, аби, як і тоді, вона сіла йому на коліна й упродовж кількох хвилин дивився їй у вічі. Вона спокійно витримала цей погляд, проте вся тремтіла, як листок тополі.

— Ти тремтиш, дівчино...

— Я? Я ні. Мені здається, тремтите ви...

— Не тремти, заспокойся.

— Не примушуйте мене знову плакати...

— Здається, ти хочеш, аби я знову примусив тебе плакати. Скажи, ти маєш нареченого?

— Які запитання...

— Скажи мені, ти його маєш?

— Нареченого? Ні, не маю.

— Але хіба до тебе досі не залицявся якийсь хлопець твого віку?

— Без цього не буває, доне Ауґусто...

— І що ти йому сказала?

— Є речі, про які розповідати не гоже...

— Це правда. А він подобався тобі?

— Ради Бога, доне Ауґусто...

— Якщо ти знову хочеш плакати, то я піду.

Дівчина схилила голову на груди Ауґусто, заховавши її там, і заплакала, намагаючись стишити свої схлипування.

«Ця дівчина зараз утратить тяму», — подумав він, гладячи її по голові.

— Заспокойся, заспокойся!

— А що та жінка? — запитала Росаріо, не підіймаючи голови й ковтаючи свої схлипування.

— А! Ти пам’ятаєш про неї? Та жінка, зрештою, відкинула всі мої домагання. Я ніколи її не мав, але тепер утратив цілком. Цілком!

Дівчина підняла голову й подивилася йому у вічі, ніби хотіла з’ясувати, правду він каже чи ні.

— Ви хочете одурити мене... — прошепотіла вона.

— Чому це я мав би тебе дурити? А, он воно що! Бо ми щось приховуємо одне від одного? Бо ти від мене приховуєш, що в тебе є наречений?

— Я нічого такого вам не казала...

— Заспокойся! Заспокойся! — і, посадивши її біля себе на канапу, він підвівся і почав ходити туди-сюди по кімнаті.

Але подивившись на неї, він побачив, що бідолашна дівчина сидить геть розгублена, тремтячи. Він зрозумів, що вона відчуває себе безпорадною, що, сидячи отак перед ним, на певній відстані, немов злочинець у суді, вона могла й зомліти.

— Атож, — вигукнув він, — ми почуваємося в більшій безпеці, коли поруч.

Він знову сів, знову посадив її собі на коліна, обхопив руками й пригорнув до грудей. Бідолашна закинула руку йому на плече, ніби хотіла спертися, і знову заховала обличчя на грудях Ауґусто. І там, почувши, як калатає в нього серце, вона стривожилася.

— Вам погано, доне Ауґусто?

— А кому добре?

— Хочете, я