Читати книгу - "Вибрані романи"

— Ні-ні, облиш. Я знаю, що в мене за хвороба. І чого мені бракує — так це податися в мандри. — І, помовчавши, запитав. — Ти поїдеш зі мною, так?

— Доне Ауґусто!

— Облиш «дона». Ти поїдеш зі мною?

— Якщо ви захочете...

Туман наплив на свідомість Ауґусто. Кров застугоніла йому у скронях, груди стиснуло. І щоби звільнитися від цього тиску, він почав цілувати Росаріо в очі, яка мусила заплющити їх. Незабаром він підвівся і сказав, покинувши її:

— Залиш мене! Залиш! Я боюся!

— Чого боїтеся?

Несподіваний спокій дівчини налякав його ще дужче.

— Боюся, не знаю кого, боюся тебе, себе. Боюся всього. Боюся Лідувіни! Іди собі, йди! Але ти повернешся? Правда ж повернешся?

— Якщо ви мене покличете.

— І поїдеш зі мною в подорож? Поїдеш?

— Якщо ви накажете.

— Іди тепер, іди!

— А та жінка...

Ауґусто підбіг до дівчини, яка вже підвелася на ноги, схопив її, пригорнув до грудей; притиснув свої сухі губи до її губів і так, не цілуючи її, притулився ротом до її рота, водночас хитаючи головою. А потім відпустив її — іди!

Росаріо вийшла. І щойно зачинилися за нею двері, як Ауґусто, стомлений так, ніби пробіг десятки кілометрів у горах, упав на ліжко, вимкнув світло і почав виголошувати внутрішній монолог:

«Я брехав їй і собі. Завжди зі мною так! Усе фантазія, й не існує нічого, крім фантазії. Людина, коли говорить, — бреше, і бреше, коли говорить сама до себе, тобто думає, вона знає, що вона думає. Є правда тільки в житті фізіологічному. Слово, цей суспільний продукт, створене, щоби брехати. Я чув від нашого відомого філософа, що правда, як і слово, — це суспільний продукт, у який усі вірять, а вірячи в нього, можуть порозумітися між собою. Але будь-який суспільний продукт — брехня...»

Почувши, як хтось лиже йому руку, вигукнув: «О, ти вже тут, Орфею? Ти не говориш, а тому й не брешеш, і навіть, думаю, ти не помиляєшся й не брешеш собі самому. Хоч, оскільки ти тварина домашня, щось не могло не перейти на тебе від людини... А ми спроможні тільки брехати й надавати собі значущості. Слово було винайдене, щоби підсилювати всі наші відчуття та враження... а може, щоб і вірити в них. Слово і всі звичні рухи та вияви почуттів, такі, як поцілунок та обійми... Кожен із нас лише грає призначену йому роль — усі ми персонажі, маски, коміки. Ніхто не страждає від того, що він каже, й ніхто не втішається, але, мабуть, вірить у те, що він страждає або втішається, бо інакше не міг би жити. У глибині наших душ ми дуже спокійні. Як я, наприклад, тепер, розігруючи наодинці зі собою свою комедію, водночас і актор, і глядач. Найтяжче терпіти фізичний біль. Справжню правду можна знайти лише в людині фізіологічній, яка не розмовляє, а отже, не бреше...»

Він почув стукіт у двері.

— Хто там?

— Ви не будете сьогодні вечеряти? — запитала Лідувіна.

— Я мало про це не забув. Зачекайте, зараз прийду.

«А потім я засну сьогодні, як щодня засинаю, і засне вона. Засне Росаріто? Чи не розтривожив я спокій її духу? І чим пояснюється така її природність — невинністю чи лукавством? Та, можливо, немає нічого лукавішого, ніж невинність, і немає нічого невиннішого, ніж лукавство. Так-так, я вже припускав, що, по суті, немає нічого більш... більш... як би це сказати?., більш цинічного, ніж невинність. Якщо спокій, із яким вона мені підкорялася, навіяв такий страх, страх невідомо чому, то спричинити його могла тільки невинність. А що означала її фраза: „А ота жінка?“ — ревнощі, справді ревнощі? Мабуть, кохання не народжується без ревнощів; саме ревнощі відкривають нам кохання. Хоч би як сильно була закоханою жінка в чоловіка або чоловік закоханим у жінку, вони не усвідомлюють того, не признаються самим собі в тому, що вони закохані, словом, не закохуються по-справжньому доти, доки він не побачить, як вона дивиться на іншого чоловіка, або вона не спіймає його на тому, що він дивиться на іншу жінку. Якби на світі був лише один чоловік й одна жінка, тобто не було суспільства, вони не могли б закохатися одне в одного. На додачу до двох перших, завжди потрібна третя, Селестіна[44], а Селестіна — суспільство. Саме в цьому суть! У тому, що суспільство — інструмент звідництва. І через це, все, що говоримо про кохання, — це тільки ще одна брехня. А як щодо фізіології? Фізіологія — не кохання й не та річ, яка його варта. Тому вона — правда. Але... Орфею, ходімо вечеряти. Ось там ми знайдемо правду!»

Розділ дев’ятнадцятий

За два дні після цих подій Ауґусто повідомили, що одна сеньйора хоче бачити його й поговорити з ним. Він вийшов, щоби прийняти її, й зустрівся з доньєю Ермеліндою, яка на запитання Ауґусто: «Ви прийшли до мене?», — відповіла: «Ви ж більше не хочете приходити до нас!..»

— Ви повинні зрозуміти, сеньйоро, — сказав Ауґусто, — що після двох моїх останніх візитів до вашого дому: одного, коли я був на самоті з Евхенією, й другого, коли вона не захотіла бачити мене, — я не міг більше приходити. Я не відмовляюся від того, що я сказав і що я зробив, проте приходити у ваш дім більше не можу.

Тож я прийшла передати вам доручення від Евхенії.

— Від неї?

— Так, від неї. Не знаю, що там сталося в неї з нареченим, але вона більше нічого не хоче про нього чути, вона люта на нього й того дня, повернувшись додому, зачинилася в себе в кімнаті й не вийшла вечеряти. Очі в неї були червоні від сліз, але то були ті сльози, які припікають шкіру — ви ж, певно, знаєте? — сльози гніву...

— Хіба існують сльози різного виду?

— Звичайно! Є сльози, які освіжають і дають вихід почуттям, а є такі, що запалюють і душать. Вона плакала й не хотіла вечеряти. І кілька разів повторила мені свій приспів, що всі чоловіки брутальні тварюки й нічого більшого не варті. Цими днями вона перебувала у вкрай препоганому дратівливому настрої. Аж поки вчора покликала мене, сказала, що шкодує про те, що наговорила вам, що перебільшила й була несправедливою