BooksUkraine.com » Публіцистика » На зарослих стежках 📚 - Українською

Читати книгу - "На зарослих стежках"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "На зарослих стежках" автора Батіг Гамсун. Жанр книги: Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 31 32 33 ... 48
Перейти на сторінку:
суду, мов причмелений. Мені потрібен помічник, я розпізнаю лише деякі предмети. Спершу говорить прокурор, потім відповідає мій захисник. Тоді оголошують перерву.

Я не чую і не бачу, що відбувається, однак я спокійний і дедалі більше всього помічаю навколо себе. Після перерви мені дають слово для викладу справи. Трохи тяжко говорити при слабенькому освітленні, мені подають лампу, та з того мало пуття, я тримаю в руках якісь записи, але вже не намагаюся нічого там знайти. Так буває. Мій виступ міститься в ось цьому стенографічному звіті.

(NB! Секретаревої орфографії автор не правив.)

***

«Що ж, я не відберу надто багато часу в шановного суду. Власне, хіба то я заявив колись давно, бозна-скільки років і днів тому в пресі, що нині мають оголосити цілий перелік моїх гріхів? То зробили чоловік із управління відшкодування збитків, присяжний засідатель і якийсь журналіст. Між іншим, мене таке цілковито влаштовує. Два роки тому в довгому листі до Генерального прокурора я писав, що готовий пояснити всі свої вчинки і дії. Тепер, коли є така нагода, я хочу посприяти тому, щоб мої гріхи розглядали ретельно, дотримуючись моральних засад.

За останні роки я вдосталь надивився людей, що стояли перед судом і грамотно захищалися, відчуваючи підтримку судових уповноважених, адвокатів та присяжних засідателів, і то їм мало в чому допомагало. Як правило, їхня грамотність на суд майже не впливала. Здебільшого суд бере до уваги ухвалу державного звинувачувача, цебто прокурора, так званий вирок. Це загадкове поняття мені геть не зрозуміле. Я відмовляюся бути грамотним на цьому слуханні справи.

Крім того, я прошу вибачення за свою афазію, через яку мені, щоб лише висловити свою думку, доводиться підбирати те чи інше слово на галай-балай, від чого легко втрачається сенс сказаного.

До речі, мені здається, на всі запитання я відповів раніше. Почалося все тоді, як з’явився поліцейський із Ґримстада і вручив мені документи, яких я, до речі, так і не прочитав. Потім, два, три чи п’ять років тому відбулося судове засідання. То було так давно, що мені все стерлося з пам’яті, але я відповів на всі запитання. Згодом упродовж тривалого часу мене тримали під замком у психіатричній клініці в Осло, де намагалися з’ясувати, чи я бува не психічно хворий, або радше довести, що я таки психічно хворий, і де я змушений був відповідати на всілякі ідіотські запитання. Тож тепер мені нічого пояснити більше, ніж я вже пояснив.

Що може знищити мене повністю — то це мої газетні публікації. Ніяких інших доказів просто не може бути. Таким чином мої припущення дуже прості й очевидні. Я ні на кого не доносив, не брав участі в зібраннях, навіть не був замішаний в аферах на чорному ринку. Я не підтримував фронтових бійців[39] або когось іншого з НС[40], хоч тепер кажуть, ніби я був її членом. Отже — немає нічого... Я не був членом НС. Я намагався зрозуміти, що то за партія, силкувався розібратися в тому, але мені не вдалося. Проте цілком імовірно, що коли-не-коли я писав у дусі НС. Я цього не знаю, бо не знаю, що таке дух НС. Але, можливо, я й справді писав у дусі НС, адже мені могло засісти в пам’ять щось із газет, які я читав. У кожнім разі мої статті доступні кожному. Я не буду применшувати їхньої ролі і казати, що вони не мають великого значення, хоч, може, колись я й помилявся. Навпаки, я ніколи не відмовлявся від того, що писав, і завжди на тому стояв.

Я прошу зважити на те, що мені довелося писати в окупованій країні, в країні, яку захопили завойовники, і в зв’язку з цим я хочу подати трохи інформації про себе.

Нам якось туманно було обіцяно, що Норвегія займе визначне і достойне місце у великогерманському світовому товаристві, яке перебуває в процесі становлення. У цю обіцянку всі повірили — хто більше, хто менше, але повірили всі. Я в це повірив — тому й писав так, як писав. Я писав про Норвегію, яка мала посісти те визначне становище поміж германськими країнами Європи. Те, що мені десь у такому тоні доводилося писати про окупаційну владу, чесним і порядним людям було зрозуміло. Я не хотів, щоб на мене впали підозри, та, хоч як парадоксально, а насправді вони таки впали. Вдома у мене весь час товклися офіцери і солдати, ба — навіть уночі, атож, дуже часто навіть уночі, до самого світанку. Часом я мав відчуття, ніби мене оточують наглядачі, цебто люди, що контролюють кожен мій крок і все, що діється в моїй господі. З доволі високих німецьких інстанцій мені вже двічі (якщо не зраджує пам’ять) закидали, що я зробив зовсім мало порівняно з деякими названими поіменно шведами, зауважуючи при цьому, що нейтральна країна — Швеція, а не Норвегія. Виходить, я їх більше не задовольняв. Від мене очікували більшого, ніж отримали. І якщо зважити на те, що за тих обставин, у тих умовах я і далі писав, то стане зрозуміло: мені певною мірою доводилося балансувати — мені, людині з іменем, доводилося балансувати між рідною країною і чужою. Я кажу це не задля того, щоб виправдовуватися або захищатися. У мене загалом немає наміру захищатися. Я буду надавати шановному судові свідчення та інформацію.

До того ж ніхто мені не дорікнув за те, що я писав, ніхто в цілій країні. Я сидів сам як палець у своїй кімнаті, цілком полишений на самого себе. Я нічого не чув, бо майже оглух, зі мною ніхто не хотів спілкуватися. Мені стукали знизу в кухняну трубу тоді, як треба було спускатися їсти, цей звук я чув. Я сходив донизу, з’їдав, що мені давали, а потім знов повертався до себе нагору і сідав за стіл. І так упродовж місяців, років — весь час одне й те саме. І ніхто нічого мені навіть не натякнув. А я все-таки не дезертир. Моє ім’я трохи знали в Норвегії. Я думав, що маю друзів у обох норвезьких таборах — і серед квіслінґівців[41], і серед патріотів. Але ніхто не натякнув ані словом, ніхто із зовнішнього світу не дав мені бодай невеличкої поради. Ні, мене тримали від зовнішнього світу за сімома замками. Та й моя економка, і моя родина рідко, а може, навіть ніколи, не переймалися тим, щоб розповісти мені якісь новини або чимось допомогти.

1 ... 31 32 33 ... 48
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «На зарослих стежках», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "На зарослих стежках"