Читати книгу - "Ловець повітряних зміїв"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Баба зітхнув позаду мене і кинув сумки.
Карім сказав, що вантажівку, швидше за все, полагодять буквально за кілька днів. І тоді ми продовжимо шлях до Пешавара. До волі. До безпеки.
Підвал правив нам за оселю весь наступний тиждень, а третьої ночі я довідався, що то було за шкряботіння. Щури.
Коли очі звикли до темряви, я нарахував у підвалі близько тридцяти біженців. Ми сиділи пліч-о-пліч уздовж стін, їли крекери, хліб з маслом, яблука. Першої ночі всі чоловіки разом молилися. Один з біженців запитав бабу, чому той до них не долучається.
— Бог урятує нас усіх. Чому ж ти не молишся Йому?
Баба вдихнув щіпку нюхального тютюну. Випростав ноги.
— Нас урятують вісім циліндрів і справний карбюратор.
Усі замовкли, і відтоді питання щодо Бога не порушувалося.
А пізніше тієї ж ночі я помітив серед людей, які з нами переховувалися, двох знайомих — Камаля і його батька. Я був неабияк вражений, коли побачив Камаля тут, у підвалі, за якихось кілька футів. Та коли вони з батьком перейшли на наш бік приміщення і я побачив Камалеве обличчя, по-справжньому побачив...
Він зачах — іншого слова годі й дібрати. Глянув на мене порожніми очима — і в них не було ні натяку на те, що він мене впізнав. Камаль згорбився, а щоки мав такі запалі, ніби їм було важко триматися на кістках. Його батько, колишній власник кінотеатру, саме розповідав бабі, як три місяці тому сліпа куля влучила в його дружину просто в храмі та вбила її. А потім він розказав бабі про Камаля. Я чув лише уривки: «Не треба було випускати його самого... завжди був таким красивим, самі розумієте... їх було четверо... намагався відбиватися... Боже... підібрав його... лежав там закривавлений... його штани... він більше не розмовляє... тільки дивиться...».
Вантажівки не буде, повідомив нам Карім, коли ми вже тиждень прожили в підвалі, повному щурів. Її неможливо відремонтувати.
— Є ще один варіант, — сказав Карім, підносячи голос, щоб заглушити нарікання. У його двоюрідного брата була бензинова цистерна, і він уже кілька разів перевозив у ній людей. Брат зараз якраз у Джелалабаді, тож, імовірно, зможе нас забрати.
Усі, крім літньої пари, вирішили їхати.
Вирушили тієї ж ночі — баба і я, Камаль і його батько та всі інші. Карім з кузеном, лисуватим квадратнопиким чоловіком на ім’я Азіз, допоміг нам залізти в паливну цистерну. Одне за одним ми піднімалися на задній майданчик вантажівки, що стояла на нейтралці, видиралися драбиною та пірнали в цистерну. Пригадую, як баба вже дістався до середини драбини, аж тоді раптом зіскочив на землю та витяг з кишені скриньку для тютюну. Спорожнив її, набрав жменю ґрунту з незамощеної дороги. Поцілував той ґрунт. Насипав у скриньку. І поклав скриньку в нагрудну кишеню — якнайближче до серця.
ПАНІКА.
Розтуляєш рот. Роззявляєш його так широко, що аж хрустять щелепи. Наказуєш легеням вбирати повітря, НЕГАЙНО, тобі потрібне повітря, потрібне НЕГАЙНО. Але дихальні шляхи тебе ігнорують. Стягуються, звужуються, стискаються — і ти дихаєш мов через соломинку. Рот закритий, губи зціплені, ти спромагаєшся лише на здушений хрип. Руки корчаться і тремтять. Десь ніби прорвало дамбу, і тепер потік холодного поту заливає, просочує все тіло. Хочеться кричати. Та ти й закричав би, якби міг. Але, щоб кричати, потрібно дихати.
Паніка.
У підвалі було темно. А в цистерні — темно, як у пеклі. Я дивився праворуч, ліворуч, угору, вниз, махав руками перед очима — і не бачив навіть натяку на рух. Моргав знову і знову. Анічогісінько. Повітря було дуже незвичне: надто густе, майже затвердле. А повітрю не годиться бути твердим. Хотілося простягнути руки, подрібнити його та запхати шматки повітря собі в трахею.
А ще запах бензину... Від його випарів очі пекли так, ніби хтось закотив мені повіки та натер їх лимоном. Ніздрі обпікало з кожним вдихом. Тут запросто можна померти, подумалося мені. Підкочувався крик. Усе ближче, вже от-от...
А тоді сталося маленьке диво. Баба потягнув мене за рукав, і щось зелено замерехтіло в темряві. Світло! Наручний годинник баби. Я прикипів поглядом до зелених флуоресцентних стрілочок. Так боявся втратити їх, що навіть кліпнути не наважувався.
Поволі я усвідомив, де перебуваю. Чулися стогони і приглушені молитви. Плакав малюк, а мати німо його втішала. Хтось блював. Іще хтось проклинав шураві. Вантажівка підстрибувала з боку в бік, вгору й униз. Голови гепалися об метал.
— Думай про щось хороше, — сказав мені на вухо баба, — про щось радісне.
Щось хороше. Щось радісне. Я дав волю уяві. І ось що мені явилося.
Пагман, п’ятниця, пообіддя. Широка лука, поцяткована розквітлими шовковицями. Ми з Гассаном стоїмо по щиколотки в некошеній траві, я натягую волосінь, а в Гассанових загрублих руках обертається котушка. Ми дивимося на повітряного змія в небі. Ані словечком не перекидаємося: не тому, що нам нічого сказати, а тому, що говорити нічого не треба. Так буває між людьми, чиї найперші спогади — одне про одного; так буває між людьми, яких вигодувала грудьми та сама жінка. Вітерець колише траву, і Гассан відпускає котушку. Змій крутиться, пірнає, вирівнюється. Наші тіні-близнюки танцюють на брижах трави. Десь з-за невисокого цегляного муру чутно, як цвірінькає, сміється та щебече водограй. І лине музика: щось давнє та знайоме, здається, молитва «Я-Мавля» в супроводі ребаба[34]. Хтось гукає нас із-поза того муру, каже, що час пити чай з тістечками...
Я не пам’ятав, якого місяця чи навіть якого року то було. Знав тільки, що цей спогад живе в мені — шматочок щасливого минулого, досконало захищений від зовнішніх впливів, дещиця кольору на сірому і порожньому полотні, на яке обернулися наші життя.
Решта подорожі збереглася в моїй пам’яті розкиданими впереміш клаптями й уламками спогадів, які то виринають, то зникають, а найкраще запам’яталися хіба що запахи та звуки: гарчання МіГів угорі; стакато пострілів; ревіння осла десь поблизу; теленькання дзвіночків і бекання овець; хрускіт гравію під шинами вантажівки; заливчастий плач немовляти в темряві; сморід бензину, блювотиння та гівна.
Наступним у пам’яті зринає сліпуче світло раннього ранку, коли я вибрався з паливної цистерни. Пригадую, як повернув обличчя до неба, примружився і дихав так, ніби у світі ось-ось закінчиться повітря. Потім ліг край ґрунтової дороги поблизу скелястого котловану та подивився на сіре ранкове
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ловець повітряних зміїв», після закриття браузера.