Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

- Так, розкажи все нормально. - сказав тато.                                                                                       

Ми пройшли у вітальню, та я присіла на диван. Тато ж опустився в крісло навпроти, а мама була поруч з ним.                                                                                                                            

- Його батьки... Я просто не можу зрозуміти як можна так ставитися до власного сина. Їм байдуже на все, що не стосується грошей. Так, вони не казали цього прямо, але я помітила це. Та й Раян так говорив про свою родину... - я просто не могла усвідомити цього.                               

- Тобі стало його шкода? - спитала мама, а я кивнула. - Тейлор, на жаль, таке буває. І це зовсім не рідкість. Це в нас ви з Генрі були бажаними дітьми. Ми чекали на вас, і дуже сильно любили і будемо любити. А от цьому хлопчику пощастило менше.                                                                               

- Він ніколи не відчував любові ні від кого. Я дуже довгий час думала чому ж він саме такий, але тепер зрозуміло. При чому його батько ще хоч трошки уваги приділяє. А от мати... - продовжила я. - Розумієте, від неї прямо відчувається цей холод. Та й дивиться на сина вона як на пусте місце. Тепер я ще більше рада, що мої батьки саме ви.                                                                                             

- Доню. - вони взяли мене за руки, а тато продовжив. - Ми завжди будемо любити тебе і Генрі, ви ж наші діти. А, можливо, саме ти й подаруєш Раяну ту любов, якої він був позбавлений. Я, звичайно, з ним не знайомий, але мені вже дуже цікаво. Тому в мене ідея. А давай ти запросиш його на вечерю завтра? Було б дуже цікаво.                                                                                             

І, судячи з задоволеного вигляду мами, вона була не проти цієї ідеї, адже хлопець їй сподобався ще тоді. Але я маю підтримувати цю вигадку, що ми закохана пара. До того ж мені й справді стало дуже шкода хлопця, тому я була не проти цієї ідеї. Ні, Тейлор, щось треба з цим робити, а то ще й до симпатії до акторів доберемося. Спочатку Кайл, потім Міра, а тепер вже і Раян. Невже вони справді не такі погані, як ми вважаємо?                                                                                             

- Добре, я йому зателефоную та запропоную. - посміхнулася я. - А зараз в мене трохи болить голова, я піду відпочину.                                                                                                                            

- Добре, люба. - посміхнулася мама. - Але за годину спускайся на вечерю, тато там таку смакоту готує. І завтра ж не забудь віднести Фостеру його порцію.                                                              

- Звичайно. - відповіла я.                                                                                                                            

Про таке я ніколи не забуду, адже це вже стало певним ритуалом. Піднявшись у свою кімнату, я одразу ж перевдяглася та лягла на ліжко з телефоном. Не знаю, чи справді варто запрошувати Раяна на вечерю? Може варто сказати батькам, що він просто не зміг прийти через якісь справи? Саме про це я і думала, не наважуючись натиснути кнопку виклику. Але все ж зробила це.                                

- Ало. - почувся голос хлопця.                                                                                                              

- Привіт, не спиш? - запитала я.                                                                                             

- Ні, насправді я ще навіть не вдома. - відповів він. - Вирішив трохи посидіти в парку, провітрити голову. 

- Вже доволі пізно. Тобі потрібно відпочивати. - я сіла на ліжку. - Та й на вулиці темніє, це може бути небезпечно.                                                                                                                                           

- Тейлор, ти що хвилюєшся за мене? - я чула сміх в його голосі.                                                        

- Я дзвоню не для того. - ну вирішила я не відповідати на це питання. - Загалом, мій тато збирається завтра готувати щось особливе. І він запрошує тебе, адже так сильно хоче познайомитися з моїм хлопцем особисто, а не лише з розповідей мами. Ми чекатимемо тебе після шостої вечора.          

Якусь мить панувала тиша, і я вже подумала, що він просто роз'єднав дзвінок. Але ні, все на місці. Значить він просто думає.                                                                                                                            

- А я не буду вам заважати?                                                                                                                      

От не це питання я очікувала. А найголовніше — як на нього відповісти?                                               

- Ні, ми тебе чекатимемо, тому приходь. - я видихнула. - Справді, на якусь мить забудемо про цю ворожнечу між факультетами й решту проблем, а просто відпочинемо.                                              

- Добре, я прийду. - врешті сказав він після короткої паузи. - На добраніч, Тейлор.                                 

- І тобі. Тільки, будь ласка, їдь додому. - сказала я.                                                                          

- Добре, поїду.                                                                                                                                  

І він просто роз'єднав дзвінок, а я впала на ліжко. Навіщо ми взагалі вплуталися в це все? Адже рано чи пізно доведеться розказати батькам про те, що ми не разом. Ще і я досі не знаю чому так вчиняв Джеймс. Так, не таким я собі уявляла останній рік навчання...