Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

– А ти намагався пройти крізь ту дзеркальну стіну назад? – наважилась я спитати Алана.

– Ні, коли я звідти вислизнув, там було німе чудовисько, хто добровільно захоче повернутись туди, де воно точно чекає? – зізнався він. – Тим паче, я не хочу вмирати, я хочу жити. Так, там складно, там доводилось багато і сумлінно працювати, іноді забуваючи про сон, але це життя і воно моє і я хочу його прожити як належить.

– Ти маєш рацію, життя треба жити, а не існувати, як це зробила я, – після його слів я дійсно захотіла повернутись, щоб спробувати жити. Відкривати для себе щось нове, можливо, врештірешт піддатись вмовлянням куми і стрибнути з нею з парашутом, сходити на побачення з якимось незнайомцем, і відкрити для себе  наприклад індійську кухню, а то мені так і не вдалося її скуштувати. – Треба тебе рятувати з цього місця, – з посмішкою подивилась я на Алана, а в нього аж очі загорілись, вони були такого приємного зеленого кольору з вкрапленнями коричневого, що я навіть замилувалась. 

– Тільки після вас пані, – поклонився він мені, наче в історичних фільмах. – Бо без мене ти тут загнешся, їй-богу.

– Навіть сперечатись не буду, бо то непохитна істина, – засміялась я, а він випрямився і закинув за спину край шара, який впав коли він робив поклон. 

– До речі, ми вже прийшли? – поцікавилась я озираючись, але крім вершини гори і гарного краєвиду нічого не було видно.

– Ну, майже, – відвів він очі і взявши мене за руку повів за собою до краю, і там мені відкрився неймовірний розлом в горі, висотою у всю гору, а може й більше, бо здавалось ця печера вела навіть під гору.

– Трясця твоїй матері, тільки не кажи, що нам треба буде туди стрибати? – перевела я стурбований погляд на Алана, а він тільки засміявся з моєї реакції.