Читати книгу - "Герої (не)війни"

Нині свій бойовий досвід Дмитро використовує для аналітичної роботи. Допомагає обробляти та систематизувати дані, які надходять з фронту.

Він, як і більшість тих, хто вижив в Іловайському «котлі», уважно стежить за розслідуванням, яке веде військова прокуратура. Для нього принципово, щоб ті, хто восени 2014-го очолював Міноборони та Генштаб і не забезпечив нормального підкріплення, не дав вчасного наказу на вихід, не сприйняв розвіддані про оточення Іловайська російськими військами, відповіли за законом і по справедливості.

— Наказать виновных сейчас — это предупредить в дальнейшем такую ситуацию. Потому что Иловайск стал первым сигналом о том, что нужно менять Генштаб. О том, что наши военачальники, наше командование не способно в гибридной войне, как они ее любят называть, и в войне в целом принимать адекватные решения. Не умеют у нас оперативно мыслить и оперативно принимать грамотные, взвешенные решения.

На річницю Іловайська він із побратимами приходив на Майдан та під Адміністрацію Президента нагадати владі, що винні у трагедії не покарані. І що ніхто і ніщо не забуте.

— Они получили повышение на должностях, они получили звания. Некоторые из них получили даже звания генерала армии — непонятно только, за какие заслуги?

Він ніколи не був близьким до військової справи. І ніколи не думав, що візьме в руки автомат. Але сьогодні Дмитро спокійно констатує: на війні буде стільки, скільки це буде потрібно. Хоча миру він, хто побував у самісінькому пеклі війни, чекає як ніхто.

— Чего хочется? Если честно — закончить войну и вернуться в бизнес.

— В Донецьк?

— Нет, в Донецке я уже жить не смогу. Слишком много предателей оказалось на моей Родине.

— Ті, хто вас оточував?

— Да. И даже те люди, которые там нейтрально относятся к ситуации, они, я так считаю, тоже предатели. Только пассивные. Отдавать свою Родину на растерзание молча — это же тоже предательство, да?

Його партнер, який симпатизував Росії та сепаратистам, нині в столиці. Утік від «братів-слов’ян», які невдовзі після початку війни прийшли до нього, щоб реалізувати один із принципів «русского православия» — поділись із ближнім своїм.

  Іловайськ. Виживання як диво

— В Иловайск мы заходили два раза. Первый раз это была разведка боем. Нужно было определить, какие силы там находились, какой численности, с чем мы вообще можем там столкнуться. Это один из главных военных приемов для того, чтобы получить информацию. 10 августа мы атаковали главный въезд в Иловайск. В ходе боя взяли два блокпоста. Когда подошли к третьему, огонь стал более мощным и перекрестным, нас накрыли с трех сторон, у нас появились «двухсотые». Разведдиверсионная группа гээрушников зашла к нам в тыл, в результате чего мы тоже понесли потери. После этого командование приняло решение о том, что бой в этот день необходимо прекратить, отойти, изучить диспозицию противника, подготовиться и уже прорываться в город.

Високий, широкоплечий, із суворим обличчям та широкою ходою Ігор Гевко, а серед побратимів — «Брокер», свій позивний отримав на згадку про мирне життя. Він понад 15 років був активним учасником ринку цінних паперів. Свого часу очолював державне підприємство та обій­мав посаду одного з топ-менеджерів в іноземній компанії. Після кризи 2008-го року діяльність на ринку цінних паперів припинив, займався оцінкою майна. А після Євромайдану, анексії Криму та початку бойових дій на сході України мешканець столиці покинув підприємницьку діяльність і пішов на фронт — добровольцем у батальйон «Донбас».

— Произошел Майдан, он обострил все чувства, сознание, понимание того, что в этой жизни нужно что-то менять. И люди, которые это понимают, должны иметь смелость, мужество и энергию участвовать в жизни общества, для того чтобы эти изменения произошли в лучшую сторону, — так свій «похід» на схід пояснює Ігор.

У батальйон він приїхав наприкінці травня. І після трьох місяців боїв за міста Донбасу разом із побратимами дійшов до Іловайська.

— 17-го числа мы опять выдвинулись в сторону Иловайска, 18-го зашли в Грабское, это в двух километрах от Иловайска, произвели там зачистку, переночевали и с утра выдвинулись на Иловайск. В город мы вошли практически без боя, со стороны полей, в обход. Тут же заняли левую часть города — до железнодорожного полотна. Сначала в школе разместились, а потом и по частному сектору рассредоточились.

Власними силами взяти сорокатисячне місто батальйон не міг, та й не знав він, скільки сил в Іловайську сконцентрував ворог. Саме місто, згадує «Брокер», було серйозним укріпрайоном через чималу кількість у ньому бетонних та цегляних будинків — ідеальних споруд для засад та оборони.

Дев’ятнадцятого серпня частина батальйону вирушила у центр, щоб провести розвідку боєм і дізнатися, які сили по той бік залізниці концентрують бойовики. А ще — розчис­тити дорогу підкріпленню, яке батальйону обіцяли у штабі.

— У нас была задача — дойти до центра, занять милицию, прокуратуру и администрацию. И удерживать их до похода наших сил с другой стороны Иловайска. Оттуда долж­ны были зайти около 30 «коробочек». Это БМД (бойова машина десанта. — Ред.), БМП, БТР, танки. Если бы этих 30 «коробочек» зашли, как было обещано, мы бы в этот день город и освободили.

Але все не так пішло ще на стадії форсування пішохідного мостика — через залізницю. Бійців батальйону накрили мінами, гранатами, з дахів будинків, що з протилежного боку від залізниці, влучно стріляв снайпер. У ході бою був поранений командир батальйону Семен Семенченко і ще кілька побратимів, згадує Ігор.

Відпочивши і перегрупувавшись, бійці знову пішли на штурм і з боєм таки пройшли пішохідний міст. За мостом бійці захопили у полон кілька заручників і, роззброївши їх, передали побратимам.

До центру вони рухалися кількома групами і паралельно один одному. Тоді, згадує Ігор, він уперше зрозумів, що ніякі не деенерівці тримають це місто.

— Мы их видели. Чеченцев, кадыровцев мы видели своими глазами. Мы слышали их «Аллах акбар», слышали на ломаном русском: «Укропы, сдавайтесь, вы здесь все ляжете». Они работали профессионально, что и говорить. Вплоть до того, что расставляли «секреты» так, что заметить их было очень трудно.

Ближче до центру бійці «Донбасу» змушені були вступити у бій — важкий, серйозний і з першими втратами. На очах в Ігоря був убитий командир його взводу — боєць із позивним «Шульц», доброволець з міста Ірпінь, що під Києвом. Він хотів забрати його тіло, але побратими відтягнули його назад — «Шульц» лежав на відкритій місцевості, яку повністю прострілювали. І той, хто ризикнув би піти за його тілом, сам би ліг поруч.

У них закінчувався боєкомплект. І командир штурмової групи — боєць із позивним «Бішут», нині відомий активіст та організатор акцій на підтримку добровольців Тарас Костанчук, — дав групі наказ відступати.

— Когда мы развернулись и начали двигаться назад, в центр города начали залетать «ГАЗ-66» и «коробочки», но не из Многополья, откуда должно было подойти подкрепление Вооруженных сил Украины, а из Харцызска. Это была группа «Моторолы», батальон «Восток», кадыровцы, они прочесывали все улицы на БМД и БТР и простреливали все перекрестки со всех сторон. В таком режиме мы возвращались за железную дорогу. В ту часть города, которую мы контролировали. По пути мы потеряли нашего командира, «Бишута»…

А далі потягнулися важкі дні очікувань. Розвідка щодня приносила звістки з передової про активний рух ворожих колон — важкої військової техніки та особового складу на броні. Перемовини зі штабом та