Читати книгу - "Чарівне горнятко"

— Можемо продати, — відповів старший вівчар. І наказав хлопчині: — Гей, Найдо, приведи панові найкращих баранів.

— Що за ім'я — Найда? — спитав пан.

Вівчар відповів:

— Тому десять років ми його знайшли під дуплавим дубом. Хтось покинув дитину вовкам на поживу. Ми взяли до себе й вигодували.

Панисько побілів, як овечий сир. Здогадався, що це та дитина, яку він украв у бідного ґазди. Медовими устами, підлесливими словами став просити:

— Люди добрі, пустіть цього хлопчика до мене. Він виросте в розкошах, чоловіком стане.

Вівчарі любили Найду і тому довго радилися. Нарешті відпустили його з паном, хоч великий жаль мали за ним.

У лісі пан і фурман збили з дощок скриню. Коли вони приїхали до широкої ріки, засунули Найду в скриню і скинули з моста.

За паниськом тільки закурилося.

Довго пливла рікою скриня з хлопчиком. Через якийсь час допливла до млина, загатила жолоб, по якому йшла вода до лотоків. Колесо перестало крутитися, а камінь не став молоти муку. Мельник розсердився і крикнув:

— Який дідько загатив воду?

Вибіг на берег і побачив скриню. Покликав людей, які йому допомогли витягнути паку. Підважили дошки й перепудилися: там сидів гарний-прегарний хлопчик.

Найда виліз, випростався і розповів мельникові, хто він такий і як потрапив у дощану скриню.

— Залишайся в мене. У млині потрібні помічники. Називатиму тебе Водопливом.

І ще десять років прожив Найда-Водоплив. Став такий годний парубок, що любо було дивитися на нього. Навчився муку молоти і так спритно все робив, що старий мельник полюбив його, як свого сина.

Одної днини приїхав до млина панисько. Якраз у ту хвилину, коли розмовляв з мельником, з колеса злетів пас. Мельник гукнув:

— Гей, Водопливе, натягни паса!

— Що це за ім'я — Водоплив? — поцікавився панисько.

Мельник розказав про те, як десять років тому хлопчина приплив у паці до лотоків і як його врятували.

Лице дідича побіліло, як питльована мука. Почав думати, що має робити, аби легіня не було на світі. Сказав мельникові:

— Пусти Водоплива, най віднесе моїй пані цидулку, що я зараз напишу. Вона передасть гроші на мливо, бо я забув узяти.

— Най іде, — погодився мельник.

Панисько написав цидулку, дав парубкові й каже:

— Не показуй нікому, бо тебе уб'ють. Скажи пані, що я приїду через п'ять днів.

— Добре, пане.

Водоплив поклав цидулку в капелюх і вирушив у дорогу. Ішов лісами, нетрями, долинами, горбами. Стомився й зголоднів. У лісі побачив хатину, в якій жив мудрий чоловік. Пішов туди й каже:

— Добрий вечір! Пустіть мене переночувати.

— А ти хто будеш і куди манджаєш? — спитав мудрець.

— Я — Водоплив. Несу пайовій пані цидулку в капелюсі.

— Що в ній написано?

— Не знаю, бо не вмію читати,

— Ану дай, я прочитаю.

— Не можна. Пан не веліли.

Коли Водоплив заснув, мудрець вийняв з капелюха цидулку. Там було написано:

«Жінко, цей парубок є той самий, що хоче бути нашим зятем. Як тільки прочитаєш цидулку, то скажи слугам, що він є великий злодій, який прийшов обкрасти наш маєток. Най його вб'ють. Коли повернуся, заплачу їм файні гроші».

Мудрець зрозумів, що Водоплива треба рятувати від смерті. Взяв кавалок паперу і написав до знаку так, як писав пан:

«Це той парубок, про якого ми говорили. Буде нам добрим зятем. Як тільки прочитаєш мою цидулку, роби скоро весілля. Коли повернуся, аби все було, як у людей».

Мудрець засунув свою цидулку Водопливові в капелюх. Парубок прокинувся, подякував доброму чоловікові й пішов до панського палацу.

Пані прочитала цидулку і почала готувати весілля. Всюди рух, біганина, колотнеча — на завтра весілля! Водоплива помили, одягли в панську одежу. Прийшли музики й заграли так файно, що все село зібралося перед панською брамою. Молодий був, як місяць уповні, молода — як та зірничка. Вони полюбили одне одного.

Після весілля Водоплив устав зранку й почав ґаздувати. Робив усе, що треба було, співав і жартував. Наймити були дуже задоволені, що мають такого господаря.

Паниськові уже по дорозі люди розповіли, який добрий його зять. Коли прийшов додому, пані сказала:

— Йой, такого золотого зятя, відай, ніхто не має. Ти добре зробив, що написав цидулку.

— Дай її сюди! — відповів сердито пан.

Він прочитав і все зрозумів, але не сказав більше ні півслова. Почав думати, як має позбутися зятя.

Водоплив поскаржився дружині, що пан не хоче його знати.

— Будьмо обачні, чоловіче, — відповіла жінка.

Панисько зібрав найвірніших слуг і мовив до них:

— Не можу дивитися на Водоплива у своїм палаці. Викопайте глибочезну яму перед порогом. Коли він ітиме вдосвіта до худоби, то впаде у неї. Ви прикидайте його швидко глиною. Водоплив буде проситися, казатиме, що є вашим паном, але ви не вірте — кидайте йому на голову якомога більше глини.

— Добре, паночку.

Удосвіта Водоплив прокидається, хоче йти до худоби, а жінка не пускає:

— Поспи ще трохи, — каже, — життя наше довге — стане часу й для худоби.

Водоплив послухав і знову заснув.

Панисько спав глибоким сном. Йому приснився страшний сон: ніби найлютіший бугай взяв на роги його паню і бігає з нею по подвір'ю. Панисько схопився і кинувся рятувати жінку. Тільки переступив поріг — спам'ятався, але було вже пізно: він полетів каменем у глибочезну яму. Слуги почали швидко закидати його землею. Панисько благав, щоб дарували йому життя, бо він є їхній пан, але слуги й слухати нічого не хотіли. Покрили його сирою землею, зарівняли, ще й рискалем приплескали.

Фурман розповів молодому панові, хто він такий, звідки його вкрали. Найда-Водоплив пішов до батьків, забрав їх до себе. І всі довго жили у добрі та злагоді.

ЯК ЧОРТ ХОТІВ МУЗИКОЮ СТАТИ[46]

Один музика вертався з весілля, де грав аж два дні. Там йому було добре: їсти-пити давали, скільки хотів, та ще й заплатили, скільки сказав. Біда тільки, що став дуже стомлений. Ледве ноги пересував і, йдучи, дрімав. Скрипку тримав під пахвою, стискав її ліктем. Йому навіть почало щось снитися, та раптом хтось ударив долонею по плечу. Музика розплющив очі і побачив перед собою чорта.

— Як називаєшся? — питає його чорт.

— Сам.

— Звідки йдеш?

— З весілля.

— Заробив щось?

— Трохи, але зате наївся-напився.

— Я теж люблю смачно попоїсти. І випити не зашкодило б. Але не вмію грати на скрипці. Добре, що тебе здибав. Мусиш мене навчити, бо не пущу додому.

Музика сказав:

— Покажи руки!

— Чорт простягнув дві руки, широкі, як лопати, і розчепірив пальці.

— Не буде з