Читати книгу - "Аптекар"

Він відсапався і продовжив:

— А ще вам, пане, без мене просто таки не обійтися. А знаєте чому? Бо ви голову зламаєте в наших мірах і вагах. Я ж бо знаю, що ви не тутешній. Щоб мені до кінця віку снилися песиголовці, якщо ви назвете різницю між вагами ґданською, вроцлавською і нюрнберзькою? А кілько то буде лашт, камінь, квінтал, безмін, ока турецька, шіф-фунт, гривна? Усі ці ваги вживаються у львівській торгівлі, бо тут і німець, і валах, і італієць, й англієць, і шкот, і турок торгують, а кожний по-своєму важить і по-своєму платить: той червінцями венгерськими, той цекінами венеційськими, той аспрами, піастрами, той золотими, той леями і так далі… Отже, добре треба помізкувати, поки перерахуєш усе це на однакову монету. Га? Що скажете? Не дивіться, що я курдупель, — він вдарив себе у широкі, як бубон, груди. — Абисьте знали, що тополя гнеться, а кілок ніколи.

Аптекар, сміючись, ляснув його по плечах і кивнув:

— Та добре, Айзеку, ходімо зі мною.

— Зараз, зараз, але пан дохтір сам розуміє, що так раз-два я зцілитися не міг, то ще пару днів пошкандибаю. І ще вам скажу, що я чесний злодій. Коли щось поцуплю, то відразу признаюся. У мене так: або біле, або чорне. Або трефне, або кошерне.

І він знову прив’язав свою дерев’янку, підхопив милиці і пошкандибав за новим господарем. Удома аптекар нагодував жебрака і дав йому одіж колишнього власника аптеки, звелівши перед тим вимитися в діжці. Потім сам обчімхав йому бороду й кудли, аби той не виглядав на дикуна, і доручив розчистити садок, що геть заріс бур’яном і здичавілими кущами аґресту та малини. У траві тріщали стриконики, блимали барвисті метелики і дзижчали скреготливі бабки. Лукаш не раз милувався цим диким неляканим світом, який жив посеред міста своїм життям і нічого не знав про те, що відбувається поза ним, окрім бджіл, які залітали сюди з інших сторін, але затримувалися недовго, переконавшись, що всі запашні квіти й пишні п’янкі будяки окуповані лютою комашнею. Однак він урешті вирішив засадити садок чимось корисним — лікувальними зелами і яриною. А що садка з вулиці не було видно, то Айзек там уже не розігрував каліки, а хвацько орудував косою та граблями. Небавом він дуже швидко довів, що майстер таки на всі руки, бо і столяр, і муляр, і садівник. За кілька днів, відкинувши милиці, він уже всім оповідав про неймовірний хист «пана дохтіра», який поставив його на ноги, хоча всі лікарі досі від нього відмахувалися. Айзек був також майстром язика і не дивно, що йому вдалося заманити чимало пацієнтів до аптекаря та так, що інші аптекарі вже починали зизом зиркати у їхній бік. Знався він добре й на торгівлі, тож з успіхом почав заміняти самого господаря, коли йшлося про ті ж такі колоніяльні товари, від яких він був фахівцем. Підстрижений і вбраний у порядний одяг він уже нічим не відрізнявся від першого-ліпшого львівського купчика. І хоч не був надто богомільним євреєм, але суботу шанував і до роботи не брався. З Гальшкою вони, щоправда, спільної мови не знайшли. Коли Айзек спробував задемонструвати свої куховарські здібності, таке підле зазіхання на її святу повинність викликало в Гальшки бурю гніву.

Окрім інших обов’язків, Айзек перебрав ще й охорону пана дохтіра, тобто, коли тому доводилося виходити з хати вечорами, Айзек прихоплював дубця і чимчикував за ним, хоч Лукаш його всіляко відмовляв.

Розділ 11. ПРАВО КАТА

Травень 1647 року.

Лавничий суддя Бартоломей Зиморович закликав ката з самого ранку і сповістив, що вдалося впіймати відьму завдяки Федькові Потурнаку, чию доньку вона вчарувала так, що бідолаха зсохлася на скіпку і ледь душу Богові не віддала. А щоб упіймати відьму, Федько вдався до давнього способу. Зиморович з якимсь особливим задоволенням розповідав катові про те, як Федько спочатку зробив позначку на першому пирозі, який було зліплено на Пущання, а коли він зварився, поклав його на піч, аби засох. А тим часом заходився тесати осикового ослінчика, але тесав потроху упродовж усього посту аж до Великодня, бо щодня треба тим ослінчиком бодай на хвильку зайнятися — і того досить, а на Великдень рано заніс його до церкви і сховав так, аби ніхто не уздрів. Щойно служба закінчилася, він поставив його біля божниці, виліз на нього і, вклавши пирога до писка, глянув на бабинець. Як він і сподівався, на голові однієї баби він помітив цідилко.

— Яке ще цідилко? — здивувався Каспер.

— Ну, те, в яке відьми молоко зціджують. Вони після служби Божої відразу йдуть молоко цідити. На жаль, тоді її не встигли схопити, бо миттю зникла. Але кілька днів тому до нас у магістрат прийшов парубок і признався, що намагався причарувати дівчину, доньку Федька. З тим і подався до старої Вівді, що живе біля лісу. Причарувати вона причарувала, молоді навіть пошлюбилися, тільки ж дівка ходить, як з хреста знята, причмелена та й край. Тут ми вже часу не гаяли, схопили відьму на гарячому.

— А що з тим парубком?

— За те, що вдався до чарів, мусить місяць відпрацювати на міських будовах. Дівку повернули батькам, доки не очуняє. Шлюб, запевно, церква визнає недійсним. Але то ще не все. У хаті тієї старої відьми нам вдалося прилапати ще й молоду відьму. А те дівчисько — ще та штука! Вона саме варила у тієї Вівді чаклунське зілля. Має яких п’ятнадцять-шістнадцять років і гарна така, що гарнішої я ще не видів. Тепер у нас неспростовні докази їхнього відьмацтва.

— Така молода і вже відьма? — пробурмотів кат.

— Е, тепер такі молоді пішли — пальця до писка не клади. У наші часи — гай-гай… Я й сам не одну під монастир підвів. І що? Перебісилися та й фертик. А то бач — зіллям напоять! То вам наука — пильнуйтеся.

— Куди мені… Хіба пес мене захоче приворожити.

— Свят-свят! Що ви таке кажете? Ви ще хлоп молодий, у вас попереду будучина…

— У ката нема будучини… То, кажете, та дівчина відьма. А хто ж її відьмацтву навчив?

— Ще невідомо. Либонь, така вродилася. Вам же ж відомо, що відьми бувають вчені і родимі?

— Якось раніше про це