Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

— Так! — крикнув Варенуха.

— Іван Савелійович? — запиталася слухавка мерзенним гугнявим голосом.

— Його немає в театрі! — крикнув хутко Варенуха, та слухавка зразу його перебила:

— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці ніде не носіть і нікому не показуйте.

— Хто це говорить? — зревів Варенуха. — Припиніть, громадянине, ці жарти! Вас зараз виявлять! Ваш номер?

— Варенухо, — озвався той самий гидкий голос, — ти руську мову розумієш? Не носи ніде телеграми.

— А, то ви не вгаваєте? — закричав адміністратор в люті. — Ну глядіть же! Накладете ви за це! — Він ще прокричав якусь погрозу, та замовк, бо відчув, що в слухавці його ніхто вже не слухає.

Тут у кабінетику якось хутко стало сутеніти. Варенуха вибіг, затріснувши за собою двері й крізь бічний хід подався до літнього саду.

Адміністратор був збуджений та сповнений енергії. Після зухвалого дзвінка він не сумнівався в тому, що хуліґанська зграя чинить лихі жарти й що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Жадання викрити злочинців душило адміністратора, і, хоч як це дивно, в ньому зародився передсмак чогось приємного. Так буває, коли людина прагне стати центром уваги, принести куди-небудь сенсаційне повідомлення.

У саду вітер дмухнув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, ніби перепиняючи шлях, ніби застерігаючи. Бухнула в другому поверсі рама так, що мало не повилітали шибки, у верховітті кленів і лип тривожно прошелестіло. Засутеніло й посвіжішало. Адміністратор протер очі й побачив, що над Москвою суне жовтобрюха грозова хмара. Вдалині густо завуркотіло.

Хоч як поспішав Варенуха, нездоланна охота потягла його заскочити на мить до літньої вбиральні, щоб на ходу перевірити, чи одягнув монтер у решітку лямпу.

Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густу зарость бузку, в якій стояла синява споруда вбиральні. Монтер виявився сумлінною людиною, лямпа під дахом у чоловічому відділенні була вже одягнена в металеву решітку, але засмутило адміністратора те, що навіть у передгрозяному присмерку можна було розібрати, що стіни вже були пописані вугіллям та оливцем.

— Ну що ж це за… — почав був адміністратор і раптом почув за собою голос, що промурчав:

— Це ви, Іване Савелійовичу?

Варенуха здригнувся, обернувся й побачив за собою якогось невеликого товстуна, як здалося, з котячою фізіономією.

— Ну я, — неприязно відповів Варенуха.

— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом озвався котоподібний товстун і знагла, розмахнувшись, впіжив Варенусі у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора й безслідно зникла в отворі сидіння.

Від удару товстуна уся вбиральня освітилася на мить мерехтливим світлом, і в небі озвався громовий удар. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виринув другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, очевидно, лівшею, зацідив адміністраторові у друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на ґонтовий дах убиральні ринула злива.

— Що ви, товари… — прошепотів очманілий адміністратор, зміркував відразу, що слово «товариші» ніяк не пасує шибеникам, що напали на людину в громадській вбиральні, прохарчав: — Грома… — зметикував, що й цієї назви вони не гідні, й дістав третього страшного стусана невідомо від кого з двох, аж кров з носа хлюснула на толстовку.

— Що в тебе в портфелі, паразит? — пронизливо заверещав схожий на кота. — Телеграми? А тебе попередили телефоном, щоб ти їх ніде не носив? Попереджали, тебе питаю?

— Попереджи… джали… джили… — захлинаючись, відповів адміністратор.

— А ти усе ж таки побіг? Дай сюди портфеля, гаде! — тим самим гугнявим голосом, що його було чути в телефоні, крикнув другий і видер портфеля з тремтячих рук Варенухи.

І обидва підхопили адміністратора попідручки, виволокли його із саду й понеслися з ним Садовою. Гроза бурхала на повну силу, вода з гучанням і клекотом звергалася в каналізаційні отвори, усюди булькотіло, здувалися хвилі, з дахів хльостало поза ринвами, з підворіть збігали пінні потоки. Усе живе змилося з Садової, і врятувати Івана Савелійовича було нікому. Стрибаючи у мутних ріках і осяваючись блискавками, бандити в одну мить доперли напівживого адміністратора до будинку № 302-біс, влетіли з ним до підворіття, де до стіни тулилися дві босоногі жінки, свої черевики й панчохи тримаючи в руках. Тоді кинулись до шостого під’їзду, і близький до безумства Варенуха був піднесений на п’ятий поверх і кинутий на підлогу в добре знайомому йому напівтемному передпокої квартири Стьопи Лиходєєва.

Тут обидва розбійники згинули, а замість них з’явилася в передпокої зовсім гола дівиця — руда, з палаючими фосфоричними очима.

Варенуха збагнув, що це й є найстрашніше з усього, що скоїлося з ним, і, застогнавши, відсахнувся до стіни. А дівиця підійшла впритул до адміністратора й поклала долоні рук йому на плечі. Волосся Варенусі стало дуба, бо навіть крізь холодну, просякнуту водою тканину толстовки він відчув, що долоні ці ще холодніші, що вони холодні крижаним холодом.

— Дай-но я тебе поцілую, — ніжно сказала дівиця, й коло самих його очей опинились сяючі очі. Тоді Варенуха втратив притомність і поцілунку не вчув.

Розділ 11

Роздвоєння Івана

Бір на протилежному березі річки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, скаламутнів, розмазався й розтанув.

Вода суцільною завісою ринула за вікном. У небі раз-у-раз спалахували нитки, небо лускало, кімнату хворого заливало тріпотним моторошним світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на ліжку й дивлячись на каламутну, скипілу бульбашками річку. З кожним ударом грому він жалісно зойкав і затуляв обличчя руками. Списані Іваном аркуші валялися по підлозі; їх здуло вітром, що влетів до кімнати перед початком грози.

Потуги поета скласти заяву щодо страшного консультанта не привели ні до чого. Щойно він одержав від гладкої фельдшериці, яку звали Парасковією Федорівною, недогризок оливця й папір, він діловито потер руки й квапливо прилаштувався до столика. Початок він вивів доволі впевнено:

«До міліції. Члена МАССОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного. Заява. Учора ввечері я прийшов разом із покійним М. О. Берліозом на Патріярші стави…»

І тут поет заплутався, головно через слово «покійним». Ускач пішла якась бридня: як це так — прийшов з покійним. Не ходять небіжчики! Справді, гляди, ще в божевільні пошиють!

Подумавши так, Іван Миколайович став виправляти написане. Вийшло таке:«…з М. О. Берліозом, згодом покійним…» І це не вдоволило автора. Довелося застосувати третю редакцію, та вона виявилася ще гіршою від перших двох: «…Берліозом, який потрапив під трамвай…» — а тут іще дочепився цей нікому невідомий композитор-однозванець, і довелося вписувати: «… не композитором…»

Намучившись із цими двома Берліозами, Іван