Читати книгу - "Ирій"

безмірному світі. Там, у Пакулі, я забирався в кущ барбарису і плакав, слухаючи, як тужно шерхотить з осокорів жовкле листя. І в Ирії мені стало раптом надто вже просторо й незатишно. Мене гнітив і галас змерзлого вороння в гаю над Стрижнем, і перегуки лижників на заметах, і деренчання автобусів, і навіть човгання моїх фезеенівських ботинків з металевими блямбами. Я з тугою подумав про свій закапелок — піч Солом'яників, де можна з головою накритися материним рядном і страждати наодинці з собою. Бо я вже знав зі свого невеликого життєвого досвіду, що любов — це страждання.

І я поспішив на Солом'янку.

З бовдура Солом'яників клубочів чорний і густий, як смола, дим. Тітка Дора в цей час мала бути в пивниці, дядько Денис, підірвавшись, коли брав на пупа Собакареву гору, лежав у лікарні, і мені не спадало на думку, хто міг палити в печі. Шиби кухонних вікон буряково жевріли, а за ними, на тлі підсвічених пічних челюстей манячила худа й висока, мов тичина, в довгій темній сорочці навипуск постать діда Єврася.

Останні дні дід Єврась з ранку до вечора тинявся по обійстю, зазирав у кожен куток, розгрібав сніг під парканом і збирав порожні пляшки, банки, навіть скалки віконного скла, відтак усе те товк у ступі під сараєм і просівав на решето. Баба Одарка місила глину, буцім заходжувалася серед зими тинькувати хату, а ще — старатливо молилася, нашіптуючи перед іконами довжелезні й сльозливі молитви.

На скрип дверей дід Єврась озирнувся, рвучко й полохко, мовби його неждано запопали в чужім засіці. Уздрівши на порозі мене, він сховав переполох за густі зморшки лиця, писаного червонястими відблисками вогню, але хутко затулив спиною челюсті печі, в яких гуготіло, лижучи сажне горло димовика, полум'я.

— Що, діду, самогон женете? — поспитав я зичливо, краєм ока зазираючи попід дідову руку в піч: обкладене ґалаґанами, там жевріло щось глиняне, схоже на бабчар або ступу. Дід Єврась похмуро, неприязно мовчав, і я поспішив, вислизнувши з ботинок та куфайчини, зникнути в кімнаті.

Тут було тихо й сутінково. За вікнами згасав зимовий день, бузково пестячи тюлеві фіранки. Підібгавши ноги, я усівся на дивані і віддався сумнуватим, щемко-солодким думкам. Звичайно, мені вже ніколи не пощастить здибати її, вона навіки загубилася в багатолюдді світу, але нікого іншого, ніколи я не покохаю, я залишуся самотнім на все життя, бережучи й плекаючи в серці ту яскраву й коротку, як фотоспалах, мить, коли вона сиділа за бібліотечним столом на тлі сонячних шибок… Через багато літ, через довгі десятиріччя, коли ми обоє постаріємо, як ось дід Єврась та баба Одарка, і ми випадком здибаємося в тій же бібліотеці, впізнаємо одне одного і освідчимося, оросивши щасливими слізьми книжковий столик, що усе життя шукали одне одне і все життя — ждали…

Але промине і ця зворушлива мить, як усе минає на цім світі, і ми знову розійдемося, бо вже буде запізно починати життя спочатку, розійдемося, щоб знову, уже назавжди, зустрітися там… Мені раптом до відчаю гостро забажалося, аби все, що довгими зимовими вечорами, притулившись до теплого комина, розповідала моя забобонна, обплутана пережитками минувщини мати про тамтешнє буття, було правда: вона ждатиме на мене (або я на неї) на білому, як сніг, оболоку сьомого райського неба, ми візьмемося за руки, й, безтілесні, легко, мов тіні, полинемо крізь ясну небесну блакить до сріблястого леліття зір. І це передчуття вічного, нічим не обмеженого ширяння обіруч з нею, дівчиною з календаря, було таким яскраво щасливим, що я впивався тим передчуттям до очамріння, до екстатичного самозабуття…

Тим часом вікна наповнювалися синню, як скляна авторучка — чорнилом; біля дверей клацнув вимикач, різка, наче посвист чередникового батога, реальність стьобнула мене подивовано-підозрілим голосом тітки Дори:

— Ти чого — в темряві?

— Уроки повторюю на завтра, — знайшовсь я по хвилі і заплющив очі, які все ще раювали там. — Фізик наказав усі закони на зубок знати. Формаліст такий, що…

— А «Отче наш…» напам'ять не хочеш? — перервав мою мову дід Єврась, зазираючи й собі до кімнати, навдивовижу тихомирний та благодушний. — «Отче наш, іже єсі на небесі! Да святиться ім'я Твоє, да придет царствіє Твоє, да будет воля Твоя, яко на небесі і на землі. Хлєб наш насущний даждь нам днесь…»

Він ще довго дріботів словами молитви, задоволений із себе, а ми з тіткою сіли до яєшні, засмаженої на керогазі, бо піч була затулена заслонкою та сажними челюстями, густо обтинькована глиною, яка, підсихаючи, парувала й тріскалася. Дід до столу не сів, а прилаштувався в мисниках і, поклавши руки на коліна, шамкав про колишнє:

— А як повернувся з-під німця в самій царській шинельці, ні кола, ні двора… Землі, значить, одкраяли. Посватався я до Одарки, вона ж у попа служила. Батюшка й кажуть: «Бери, Єврасю, бери — од дощу полою шинелі накриєш, і вже не під голим небом». Воно таки й так. Став я думати, як би його розбагатіть. А в німецькому полоні вивчився олов'яні ложки в піску виливати. У Пакулі ж тоді за ложку три пуди хліба давали. Назбирав я по рівчаках та яругах снарядів і олива натопив. Олива натопив, з глини форму виліпив і пішов знову до батюшки Одарку сватать. «Ну, Єврасю, — батюшка каже, — тепер ти будеш хлібний, бери Одарку». А й правда його. Купили ми хатку, купили свиню, аж чує моя душа — кінець світу. Ми за свиню — і навдьори…

Я поліз на піч, завішану клаптем вилинялого ситцю. У звичайні дні я відсовував завіску і сліпив очі над книгами при рожевім блиманні під стелею засидженої мухами двадцятип'ятки. Але сьогодні мені кортіло повернути щасливе відчуття польоту по небесній блакиті, так нагло обірваного тітчиною з’явою і я вдав, що вкладаюсь спати. Черінь аж пашів, і я підібгав під боки ганчір’я яке знайшов на печі. Нарешті заплющивши очі, наказав собі не чути дідового бубоніння і став силувати уяву до недавньої гри. Натомість в пам’яті несподівано випливло давнє, як світ, уже неймовірне почування: сонячний весняний день, мати білить, хату до великодня, хату, обмиту й обшмуглену вітряними березневими дощами; я сиджу на задвірнім порозі, мружачись до молоденького сонця; і раптом муха радісного шаленства кусає мене, я кидаю кота з колін, навздогінці летять з ніг розтоптані материні чуні, а я босоніж лопочу по вогкій прохолодній стежці повз білий хатній причілок, повз корицево-зелений дитинний волот любистку, повз червоні вістрячки півонії, що владно