Читати книгу - "Схід"

самі на світі. І жодного страху. Десь була Росія, десь був Китай. Я лежав у потемках, в самому осерді ночі, всередині безмежного простору. Він був безпечним, лиш трохи холодним. Я уявляв собі чорний горизонт. Можна було встати, вийти і рушити в його бік і аж до світанку ні на що не наткнутися. Трохи каміння, кості тварин, жодних перешкод. Розщіпаєш замок намету або відчиняєш двері юрти, і відразу за порогом починається щось типу безконечності. Жодних стін, жодних мурів, нічого, що б завадило бачити обрій. Усе вертикальне — витвір природи. Часом увдосвіта мене виганяв холод. Я вилазив на найближчий горб і чекав на сонце. Так було десь за перевалом Гуг Хутул над рікою Дельгер Мурун. При чистому, гострому світлі ранку здавалося, ніби те, що було за десятки кілометрів, зовсім поряд. Однак там теж не було нічого, окрім пейзажу. У зелених долинах залягала тінь. Із-за обрію виповзав золотий змій ріки. Більше нічого. О цій порі так було всюди.

На захід, весь час на захід. Як давні вершники. На вибоїнах брязкотіли казанки і миски. Тульга безперервно курив, і дим змішувався із запахом бензину. Часом ми розпитували дорогу в пастухів. Шляхи перетиналися, розгалужувалися, розпліталися і спліталися. У самотній юрті ми пообідали. Жінка зігнала мух з м'яса, поскидала мушині яєчка, порубала шмат тесаком і за півгодини зготувала зупу. Було смачно. Жирна баранина з макаронами і морквою. На столі стояла пляшечка приправи «Маггі» з Польщі. Тульга сказав, що це ресторан, тож ми залишили гроші і поїхали далі крізь холодну вітряну спеку. Часом на дорозі лежали стада верблюдів. Вони неохоче вставали і відходили кількадесят верблюжих кроків убік. Одного разу ми проминули трактор. Сім’я вантажила на причеп складену юрту і решту майна, щоб перебратися на нові пасовища. Потім зустріли двох ловців табарганів на мотоциклі. Табарган — такий пустельний гризун, бабак. У них була дрібнокаліберна рушниця. Тульга зав’язав мені очі, поставив мене на коліна і вдавав перед об’єктивом буддистського таліба. Після нього з цією зброєю позував я. Думав, що розвалиться в руках. Мисливці спостерігали за цим з незворушними обличчями. Зі струмків ми набирали воду у пластикові пляшки. Тульга рахував балони з газом. Я рахував китайські супи і консерви. Кізяків не завжди вистачало для багаття. Іноді, щоб рушити, авто доводилося пхати. Підібрали із залізною бочкою поліцейського та його сина. Вони їхали з нами півтора дні. Це був єдиний мент, якого зустріли дорогою. На прощання він подарував нам вирізаного з дерева сидячого верблюда. Біля соленого озера Увс під’їхали два вершники. Зняли свої халати і, усміхаючись, запропонували, щоб ми сфотографувалися в цьому одязі. Довгі шати до колін були важкими від овечого жиру, диму і всього того, до чого треба доторкнутися в житті. Вони були жовті, шовкові. Потім десь із-за горизонту з’явився третій. У самих штанах, галопував без стремен, п’яний і щасливий. В’їхав у мілку, солону воду і впав з коня. Це ощасливило його ще більше. Сів у сідло і, щось нам викрикуючи, помчав назад до обрію. Озеро мало вісімдесят кілометрів завдовжки і стільки ж завширшки. Сягало російського кордону. Тульга сильно солодив чай, я мав про це пам’ятати і в якійсь дерев’яній крамничці, де вміщалося троє людей, купив йому двісті грамів цукру, загорнутого у газету. Часом удалині здіймалася хмара куряви. Наближався автомобіль, і ми мусили зачиняти вікна. Раз у якомусь поселенні нам перебігли дорогу три жилаві свині. Одного дня пополудні насунулася піщана завія. Стало так темно, що ми не бачили лиць одне одного. У білому чаї з молоком плавав жир. Але коли я уявляв, що це не чай, а зупа, то дуже смакувало.

Улаангом, що ж можна написати про Улаангом… Що ми приїхали пообіді і весь час здавалося, ніби ми перебуваємо в передмісті, а спека раптом стала важкою і мовби металевою. Порохи мали смак бензину. В центрі міста на стовпі серед сплутаних електродротів сидів великий хижий птах. На площі між монастирем і аеропортом валялися рогаті черепи корів. Із аеропорту був лише один рейс на тиждень — до столиці. Вершники приїжджали з глибин степу і відразу опинялися в центрі. Вітер ніс пісок. Треба було звикнути, що це передмістя — справжнє місто. Недалеко від головної площі дві жінки мурували цегляну стіну. Здавалося, що вони із соцреалістичного фільму. Щоправда, цеглини лежали криво, а розчин стікав бурими фалдами. Вони не вміли будувати міст. Неозброєним оком було видно, що вони втрачають силу, стоячи серед мурів. Хтось зробив їм кривду, зводячи ці бетонні оселі і переконуючи їх у них перебратися. Хоч це правда, що в степу вони вмирали від хвороб і холоду, коли під час зимових морів гинули мільйони голів різної худоби. Якби не радянці збудували їм ці потворні міста, це зробили б китайці. І тоді монголи стали б меншиною у власній країні — так, як невдовзі стануть у себе меншиною тибетці. Тут усе має інший вигляд. Навіть комунізм. Після кількох годин у куряві і на вітрі із запахом бензину мені хочеться пити. У холодній і охайній крамничці знаходжу кілька ґатунків «Чингізхана». Продавчиня розмовляє російською. Питає, чи подобається мені місто. Брешу, що так, і виходжу. Та насправді це не брехня. Улаангом мені подобається. Незадовго сюди всі поз’їжджаються. Вже тепер вони не можуть жити без усіх цих крамниць. Привозять сотні порожніх пляшок у колясках мотоциклів. Вони покинуть своїх тварин і приїдуть наслідувати підробку міської цивілізації. Так, як ми вдаємо вигаданих європейців, позшиваних, мов Франкенштейн, із якихось решток. Навіть їхній президент сказав, що для того, аби вижити, треба відмовитися від традиційного способу життя. Вранці наступного дня в нас закінчилися гроші, і ми пішли до банку поміняти трохи доларів. До двох віконець стояли черги. Працівниці у фірмових жакетах обережно стукали по клавіатурах. Між ними походжав шеф, роздаючи настанови. Він був молодий, великий і самовпевнений. Носив білу сорочку, краватку і чорний костюм. Офіс був сучасний і дешевий. Навіть у покинутій дірявій юрті було більше життя і привабливості. В куті стояла пластикова пальма. Клієнтами були переважно пастухи в потертих, масних халатах-делах і в чоботах. Пахли димом, худобою і людськими випарами. Мали коричневі, поморщені лиця. Жінки і чоловіки. Стискали в долонях пачки банкнотів зі своїм давнім вождем, який покорив півсвіту, і вершниками у степу. Несміливо юрмилися перед службовцем, що пітнів у своєму жалобному костюмі і дивився на них так, немов нікого не бачив. Я став