Читати книгу - "Знахар"

— Я кричала? Сама не знаю, чому, — сказала Марися. — Може, щось і снилося. Сни так легко забуваються.

Проте Марися не забула. Назавтра, побачивши коней з Людвикова і пана Леха в бричці, вона аж здригнулася. Була певна, що цього разу він зайде.

Та вона помилялася. Він прислав по цигарки кучера! Кучера!

Чинський вочевидь уникав зустрічатися з нею. Подальші події остаточно це підтвердили. Не було й дня, аби він не з’являвся в містечку чи не проїздив його вулицями. Іноді бричкою іноді верхи, а найчастіше мотоциклом. Минулого року він ніколи тут так часто не бував. Тепер, видко, робив це на злість Марисі або з якихось інших причин, про які вона не знала.

Щоразу, коли пан Лешек був без мотоциклетних окулярів, вона бачила, що його обличчя схудло, змарніло й набуло якогось похмурого, майже затятого виразу.

«Може, його спіткало щось погане?» — занепокоїлася Марися й відразу висварила себе за це незрозуміле хвилювання: чого це вона ним переймається?!

Зрештою, вона до всього збайдужіла. Не підхоплювалася до вікна, почувши гуркотіння мотоцикла чи тупотіння копит, намагалася взагалі цього не чути.

І от, коли вона вже геть утратила надію — сталося.

Це було двадцять четвертого червня. Від самого ранку в крамниці було багато покупців, як завжди в день іменин ксьондза: усі купували вітальні листівки. Школярі, з дитячого садка, із притулку, черниці й інші. Лише біля дев’ятої все вгамувалося, і Марися змогла спуститися до льоху по тютюнові вироби, аби бодай кілька пачок розікласти на вітрині. Поклала до кишені фартушка, і стрімкою драбинкою піднялася нагору. Озирнулася — і аж пополотніла: він стояв за два кроки від неї.

Вона й не знала, чи вирвався в неї крик, не бачила, що з фартушка висипалися на землю пачки із цигарками. Розуміла тільки, що світ вирує в якомусь шаленому, божевільному темпі, і що вона точно впала б, якби Чинський не тримав її міцно в обіймах.

Щоразу, коли вона потім намагалася хвилина за хвилиною, мить за миттю відтворити у своїй пам’яті цю величезну, цю чудову подію — нічого не виходило. Пригадувала тільки гострий, мовби розгніваний погляд його чорних очей, а тоді майже болючі обійми і безладні слова, яких вона тоді не розуміла, але чий зміст проникав їй просто в кров.

А тоді до крамниці хтось увійшов, і вони відсахнулися одне від одного, напівпритомні.

Покупець, певне, вирішив, що вона очманіла. Не могла збагнути, про що йому йдеться, не могла порахувати, скільки він винен. Коли клієнт нарешті вийшов з пакунком, дівчина вибухнула сміхом.

— Я геть очамріла! Що я давала йому замість паперу? Боже! Ви тільки гляньте!

Показувала йому на розкладені на прилавку різні предмети, і сміялася, сміялася, не могла погамувати цього радісного сміху.

Щось у ній тремтіло, щось тріпотіло. Щось зроджувалося до життя, нового, чудового, світлого, крилатого, мов великий білий птах.

Чинський стояв непорушно й захоплено дивився на неї. Колись він написав до неї в телеграмі, що вважає її найвродливішою дівчиною… Але тепер вона була такою прекрасною, якою він її ніколи ще не бачив.

— Оце гарно! Дуже гарно, — говорила вона. — Приїздити стільки разів і не зайти до мене! Я вже гадала, що ви образилися.

— Образився? Ви жартуєте! Я вас ненавидів!

— За що?

— За те, що не міг вас забути, панно Марисю. За те, що ані розважатися, ані працювати не міг.

— І тому, проїжджаючи повз крамницю, ви відверталися в інший бік?

— Так! Саме тому. Я знав, що не подобаюся вам, що ви на мене не звертаєте уваги! Жодна жінка ніколи так до мене не ставилася. Отож я дав собі слово честі, що більше ніколи вас не побачу.

— Тоді ви зробили аж два поганих учинки: спершу дали слово, а потому його зламали.

Чинський заперечно похитав головою.

— Панно Марисю, ви б не засуджували мене, якби розуміли, що таке туга.

— Як це? — обурилася вона. — Як це я не знаю, що таке туга? Я знаю чи не краще за вас.

— Ні! — махнув він рукою. — Це неможливо. Ви найменшого уявлення не маєте про тугу. Ви знаєте, я часом думав, що збожеволів?.. Так! Збожеволів! Не вірите? Тоді гляньте.

І витягнув із кишені маленьку рожеву книжечку.

— Знаєте, що це таке?

— Ні.

— Це квиток на корабель до Бразилії. За чверть години до відплиття я забрав свої чемодани з каюти й замість до Бразилії, поїхав до Людвикова. Я не міг, просто не міг! А вже потім були найбільші муки! Я намагався дотриматися своєї обіцянки, але не міг відмовитися від приїздів до Радолишок. Мені не можна було шукати зустрічі з вами, але ж це могло статися випадково. Правда? Тоді б я не порушив обіцянки.

Марися раптом споважніла.

— Здається, ви вчинили погано, не дотримуючись даного собі слова.

— Чому? — обурився він.

— Бо… ви мали рацію, коли не хотіли бачитися зі мною.

— Я був ідіотом! — вигукнув він.

— Ні, ви були розсудливим. Заради нас обох… Адже це не має жодного сенсу.

— Он як? Невже ви мене справді ненавидите настільки, що не хочете навіть бачити?

Марися глянула йому просто в очі.

— Ні, пане! Буду з вами щирою. І я сумувала за вами дуже, дуже…

— Марисенько! — простягнув до неї руки.

Вона похитала головою.

— Зараз, я все скажу. Почекайте. Я дуже сумувала. Мені було погано… Так погано. Я навіть… плакала…

— Моя ти єдина! Скарбе мій!

— Але, — продовжувала вона, — я дійшла висновку, що легше забуду вас, якщо ми не бачитимемося. Бо що буде з нашого знайомства? Ви достатньо розумний, щоб знати це краще за мене.

— Ні, — перебив він її, — я справді достатньо розумний, аби бачити, що ви не маєте рації, панно Марисю. Я вас кохаю. Ви, звісно, не можете збагнути, що таке кохання. Але я вам подобаюся. І було би божевіллям прирікати нас на подальшу розлуку. Ви питаєте, що буде з нашого знайомства? А хіба мало важить сама можливість бачитися, самі розмови, сама дружба? Хіба вам шкода бачитися зі мною… Послухайте мене!

Вона слухала уважно й не могла заперечити, не могла тим більше, що сама хотіла, аби він її переконав. А він переконувати вмів.

Зрештою, вона ж не могла заборонити йому бувати в крамниці, куди міг вільно зайти будь-який покупець. А з покупцями треба бути ввічливою.

Отож відтоді пан Лех