Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Що таке? — спитав я. — Ти хворий? Він похитав головою і, ніби прокинувшись із глибокого сну, зітхнув.

— Тоді пильнуй краще курсу, — зауважив я.

Він наліг на штурвал; компасна картушка поволі повернулась на норд-норд-вест і зупинилася там, ледь тремтячи.

Я підняв свою постіль і мав уже йти далі, коли це увагу мою привернув якийсь рух за бортом. Я глянув у той бік і побачив, що в планшир учепилася чиясь м'язиста мокра рука. За нею з темряви виринула друга. Я отетерів. Що за гість із мороку глибокого моря мас тут з'явитися? Та хоч би хто то був, ясно було, що він видирається на шхуну по лагліню. Ось показалась голова з мокрим, скуйовдженим чубом, а потім очі й обличчя… Вовка Ларсена. Права його щока була заюшена кров'ю, що текла з рани на голові.

Рвонувшись, Вовк Ларсен перехопився через фальшборт, став на палубі й кинув швидкий погляд на стерничого, немов бажаючи переконатися, що біля стерна своя людину і з цього боку йому не загрожує небезпека. З його одежі струмочками стікала вода. Я заслухавсь, як вона дзюрчить. Коли він ступив до мене, я несамохіть сахнувся назад, бо побачив у його очах смерть.

— А, Гамп, — мовив він тихо. — Де помічник? Я похитав головою, — не знаю, мовляв.

— Йогансене! — гукнув він неголосно. — Йогансене! — А тоді спитав у Гаррісона: — Де помічник?

Молодий матрос, певно, вже отямився, бо відповів досить спокійно:

— Не знаю, сер. Недавно він пішов на бак.

— Я теж ішов на бак. Але повернувся, як бачиш, не тією дорогою, що туди йшов. Ти не знаєш, як воно так сталося?

— Ви, сер, певно, впали за борт.

— Пошукати його в кубрику, сер? — запитав я.

— Ти не знайдеш його там, Гампе. Ходімо, ти мені потрібний. Кинь свою постіль.

Я пішов слідом за ним. На шкафуті панувала тиша.

— Кляті мисливці, — сказав він. — Такі гладкі й ледачі поробилися, що не можуть вистояти чотири години на вахті.

Але на півбаку ми знайшли трьох матросів. Вони спали. Ларсен перевернув їх і подивився кожному в обличчя. Вони несли вахту на палубі, але на кораблі був звичай, що в гарну погоду дозволялося спати всім, опріч старшого вахтового, стерничого й сигнальника.

— Хто сигнальник? — спитав він.

— Я, сер, — відповів Голіок, один із досвідчених моряків. Голос йому ледь тремтів. — Я тільки на хвилинку задрімав, сер. Пробачте, сер! Цього більше не буде.

— Ти нічого не чув і не бачив на палубі?

— Ні, сер, я…

Але Вовк Ларсен уже відвернувся, щось буркнувши сердито.

Матрос, протираючи руками очі, дивувався, що так легко відбувсь.

— Тепер тихше, — пошепки попередив мене Вовк Ларсен і зігнувся, щоб полізти трапом до кубрика.

Я рушив услід за ним; серце мені несамовито калатало. Що буде далі, я не знав, як не знав і того, що трапилося. Пролилася кров, та й не з власної ж примхи Вовк Ларсен опинився за бортом з розкраяною головою. І Йогансена десь немає.

Це вперше спускався я в матроський кубрик; і не скоро забути мені ту картину, що побачив я, зійшовши трапом униз. Кубрик містився аж у самій прові шхуни і мав трикутну форму; по трьох його стінах двома поверхами йшли койки, всього їх було дванадцять. Він був не більший ніж перша-ліпша комірчина на Граб-стріт [16], проте в ньому жило дванадцять чоловіка — тут вони їли і спали. Моя спальня вдома була не дуже велика, але вона вмістила б у собі з десяток таких кубриків, а коли взяти до уваги височину стелі, то й усі два десятки.

Тхнуло чимсь кислим та цвіллю, а при тьмяному світлі морської лампи, яка гойдалася під стелею, я побачив, що всі стіни завішано морськими чобітьми, плащами й різною одежею, чистою та брудною. Все це гойдається разом з кораблем і шурхотить, ніби дерево треться гіллям об дах або стіну. А то грюкне об стіну чобіт. І хоч море було досить спокійне, проте обшивка й перебірки рипіли невгавучим хором, а з-під підлоги, немов із безодні, чувся плескіт води.

Сонним матросам те не заважало. Їх спало там восьмеро — дві вахти, і повітря, зігріте диханням матросів, було важке; у вуха било хропіння, зітхання, тихий стогін, — неодмінні прикмети сну цих напівлюдей, напівтварин. Але чи справді спали вони? Чи всі цебто? І чи давно? Вовк Ларсен, видно, і хотів виявити людей, що тільки вдавали з себе сонних. Для цього він удався до способу, який нагадав мені одну з оповідок Боккаччо.

Він вийняв з розгойданої оправи лампу, віддав її мені в руки і розпочав обхід з першої койки праворуч. Нагорі лежав канак [17], чудовий матрос, що його товариші прозвали Уфті-Уфті. Він спав горілиць і дихав спокійно, як жінка. Одну руку він підклав під голову, а друга лежала поверх укривала. Вовк Ларсен узяв його двома пальцями за зап'ясток і почав рахувати пульс. За півхвилини канак розбудився. Прокинувся він так само спокійно, як і спав. Тіло ані рухнулося, тільки очі широко розплющились, великі й чорні, і прикипіли, не кліпаючи, до наших облич. Вовк Ларсен притулив пальця до губів, наказуючи мовчати, і канакові очі заплющилися знову.

На нижній койці, гарячий і спітнілий, спав важким сном Луїс. Він справді спав. Коли Вовк Ларсен узяв його за руку, він засовавсь і вигнувся так, що якусь мить тіло його спиралося тільки на плечі й на п'яти. Губи йому ворухнулись, і він вимовив загадкові слова:

— Кварта — шилінг. Тільки пильнуй, а то шинкар ураз підсуне тобі трипенсовика замість шести.

Тоді повернувся на бік і, важко зітхнувши, сказав:

— Шість пенсів — «тенер», шилінг — «боб», а от що таке «поні» [18] — я не знаю.

Упевнившись, що Луїс і канак справді сплять, а не вдають сонних, Вовк Ларсен перейшов до дальших двох койок, що на них, угорі й унизу, як ми побачили при світлі лампи, спали Ліч і Джонсон.

Коли Вовк Ларсен нахилився до нижньої койки, щоб помацати пульс у Джонсона, я, стоячи з лампою в руках, завважив, як Ліч потихеньку підвів голову й перехилився через край, щоб побачити, що робиться внизу. Він, певно, відгадав, до яких хитрощів удався Вовк Ларсен, і зрозумів, що за хвилину буде викритий, бо лампа раптом вилетіла в мене з рук і в кубрику запав морок. Мабуть, ту ж саму мить Ліч стрибнув просто на Вовка Ларсена.

Перші звуки