Читати книгу - "Джеррі-Островик"

рясними китицями ще не достиглих плодів. А з тонкостовбурних папай звисали величезні жовті дині, вже зовсім спілі, декотрі втричі грубші за дерево, на якому виросли. Та для Джеррі найсолодший здався дзюркіт струмочка, що тік, невидний, між заімшілого каміння, під мереживним покривом тендітної папороті. Жодна царська оранжерея не зрівнялась би пишнотою з цією дикою рослинністю, що вибуяла під щедрим південним сонцем.

Шаленіючи від того плюскоту, Джеррі мусив ще хвильку терпіти хлопцеві пестощі, бо той присів навпочіпки, пригорнув щеня до себе й почав хитатися вперед та назад, воркочучи якусь химерну пісеньку. А Джеррі не вмів сказати йому, що пропадав зі спраги.

Потім Ламаї міцно прив'язав його кокосовим мотузком за шию, і аж тоді розрізав шворку, що в'їдалась йому в лапи. Джеррі так уже замлів без руху й так знемігся, пробувши майже цілу добу в тропічній спеці без води, що звівся, заточився й упав. Ще й ще пробував він звестись, але знов і знов падав. І Ламаї зрозумів чи, скорше, здогадався. Він дістав рукою калабані з кокосового горіха, прив'язаний до бамбукової палиці, встромив його між зелену папороть, тоді витяг і підніс щеняті, вщерть повний жаданої води.

Джеррі пив спочатку лежачи на боці, та разом з вологою в його пересохлі жили вливалося життя, і дуже скоро він, ще кволий, трусячись, звівся на всі чотири лапи й хлептав уже стоячи. Хлопець дивився на те й радісно хихотів та цвіркав, а Джеррі вже напився й оклигав настільки, що зміг по-своєму, по-собачому щиро подякувати Ламаї: вийняв писок з калабаша й лизнув хлопця в руку рожевою стьожечкою-язичком. Ламаї та мова надзвичайно сподобалась; він знову підсунув калабані до писка Джеррі, і той заходився хлептати ще.

Він хлептав і хлептав, поки його запалі боки роздулися пухирем, однак усе частіш відривався від води і вдячно лизав чорну хлопцеву руку. Все йшло добре, й так було б і далі, якби не прокинулась Ленеренго, мати Ламаї. Переступивши через купку своїх чорних дітлахів, вона вийшла з хатини й відразу заходилась лаяти старшого сина за те, що притяг додому зайвого їдця й зайву мороку.

Почалась пересварка, з якої Джеррі не зрозумів ні слова; однак він здогадався, що йдеться про нього й що Ламаї його захищає, а ця чорна жінка проти нього. Ленеренго репетувала й верещала, що син її дурень, гірше ніж дурень, що він не шанує й не жаліє замученої роботою матері. Потім заволала до сонного чоловіка. Той насилу прочумався й почав заспокійливо мурмотіти, що, мовляв, усе гаразд, і щенятко гарне, і синок їхній утішний хлопець, і голоду в них ще нема, а найкраще в світі для смерт-пої людини — це спокій і сон; а на підтвердження того увіткнув носа в свою руку, що правила йому за подушку, й захріп знову.

Та й сам Ламаї, чудово знаючи, що йому е куди втекти, якщо мати кинеться битись, не дуже боявся материних погроз. Він дивився на матір спідлоба, сердито тупав ногою, але зректися щеняти не погоджувався. Врешті Ленеренго перенесла свій гнів на нікчему чоловіка і, пополаїявши його, пішла й собі досипляти.

Думка породжує думку. Побачивши, як страшенно хотів Джеррі пити, Ламаї здогадався, що він, певне, так само хоче й їсти. Хлопець розрив попіл на кухонному вогнищі, знайшов там ще трохи жару, підклав сухого гілля, розпалив чималий вогонь і накидав туди каменюк із купи, що була поряд. Каміння те все було в сажі — видно, вживалося для такої мети багато разів. Потім він витяг зі струмка плетену сітку-торбину, де лежала тушка жирного лісового голуба, що його Ламаї спіймав у сильце напередодні. Тушку він угорнув у зелене листя, тоді обіклав розпеченим у вогні камінням, а зверху присипав землею.

Коли він трохи перегодя вийняв голуба й обдер присохле, обсмалене листя, від спеченої тушки запахтіло так смачно, що Джеррі нашорошив вуха і йому затремтіли ніздрі. Хлопець роздер гарячу тушку, трохи остудив її й дав Джеррі. Той спершу начисто обгриз усе м'ясо, далі порозгризав та поковтав і кісточки. А Ламаї тим часом ласкаво воркотів і мугикав над ним та гладив його по спині.

Одначе Джеррі, вже покріплений водою й їжею, відповідав на ті пестощі не так щиро. Він був чемний, і дивився на хлопця приязно, і крутив куцим хвостиком, і вихляв боками, як звичайно, одначе непокоївся, прислухався до далеких звуків і поривався кудись бігти. Ламаї те добре завважив, отож, перше ніж лягти спати, міцно прив'язав Джеррі мотузкою до дерева.

Якусь часинку Джеррі рвався з припони, тоді вгамувався й заснув. Проте ненадовго. Йому не дала спати думка про Шкіпера. Він і знав, і не знав, що Шкіпера спіткало найбільше, непоправне лихо. Отож, трохи поскавучавши тихенько, він заходився гризти мотузку гострими зубенятами й кінець кінцем перегриз.

Звільнившись, Джеррі, мов голуб, що вертається додому, навпростець, наосліп помчав на берег, до моря, де плавала «Еренджі», на палубі якої владарював Шкіпер. Люди з селища десь порозходились, а хто ще був там, усі спали, і ніхто не зачепив його, поки він біг покрученими стежками між численних хатин, повз бридкі тотеми, вирізьблені з цілих стовбурів у подобі людських постатей, що вилазили з роззявлених акулячих пащ. Бо плем'я Сомо, від часів свого родоначальника Сомо, поклонялось акулячому богові та іншим морським божествам, так само як і божествам джунглів, боліт та гір.

Звернувши праворуч, Джеррі обминув кораловий мур і вибіг на берег. Але на гладенькій поверхні лагуни не видно було «Еренджі». Скрізь довкола валялись залишки бенкету, і чути було дим недогорілих вогнищ та сморід паленого м'яса. Багато учасників бенкету полінувалися йти додому й спали тут-таки на піску під уранішнім сонцем — чоловіки, жінки, діти, цілі родини, — де хто впав.

Джеррі сів над самою лагуною, передніми лапами в воду, задер писок угору, проти сонця, і завив з туги за Шкіпером так, як виють усі собаки, відколи вони вийшли з диких пущ до людських вогнищ.

Там і знайшов його Ламаї, пригорнув до своїх грудей, утішаючи, й відніс назад до очеретяної хатини над струмочком. Там він давав щеняті води, але Джеррі вже не міг пити; пестив його, але Джеррі не міг забути пекучої туги за Шкіпером. Урешті Ламаї розсердився на таке нерозумне щеня, в хлоп'ячому запалі наклепав його по писку з обох боків і прив'язав так, як мало хто з білих людей коли прив'язував свого собаку. Бо Ламаї був на свій лад геній. Він ніколи