Читати книгу - "Мазепа. Людина. Політик. Легенда."

Подібне відбувалося і в Ніжині. Ніжинський магістрат скаржився гетьманові в 1696 році на великі утиски, яких місто зазнає не тільки від полкової старшини і духовних осіб, але й від сотників та рядового козацького товариства. Старшина та монастирі різними способами переманювали і записували за собою селян, землі яких належали місту. В результаті прибутки міста від дьогтьової оренди знизилися наполовину. Дуже зменшилися і міські прибутки від торгівлі («ратушная вага», «ратушное ведерко») та міських млинів («размеровые пожитки»), які фактично перебували в руках різних «особ… как духовного, яко и мирского чина». Своїми універсалами (в 1696 та 1698 роках) гетьманський уряд підтверджував права Ніжинського магістрату. Однак, мабуть, усе залишилося по-старому, бо в 1699 і 1700 роках ніжинський полковник і небіж гетьмана Іван Обидовський знову нагадував сотенній і сільській козацькій старшині про магістратські права щодо повинностей посполитих (селян) у селах, які належали магістрату Ніжина.

Слід зазначити, що уряд Івана Мазепи, як і його попередників, регулярно підтверджував права та привілеї великих міст Гетьманщини, зокрема знамените магдебурзьке право. Так, було підтверджено магдебурзьке право Києву, Стародубу, Чернігову (17 вересня 1687 року), Ніжину (2 вересня 1687 року і 11 січня 1698 року) тощо. При цьому український уряд завжди підкреслював, що все міське населення має відбувати на користь магістрату традиційні повинності та платити податки. 11 вересня 1687 року Мазепа видав універсал Києву, яким зобов'язував «монастырских людей», тобто монастирських «підданих», незалежно від того, де вони мешкають, чи при монастирях, чи «в дворах монастирских», відбувати сторожову та інші міські повинності; щоправда, це розпорядження мотивоване було тим, що Київ «єсть пограничний, под который завше звыкли неприятели бесурмане подъездами своими подбегати».

Так само Мазепа дбав і про те, щоб права магістрату не були порушені місцевим козацтвом. 16 червня 1688 року було стверджено заборону київським козакам торгувати в шинках горілкою; цю заборону гетьманський універсал мотивував тим, що це ганебне заняття не личить військовому, лицарському стану. Гетьман рекомендував козакам «иншие пристойнейшие к вспоможенью господарства своего обмышления завзята» і загрожував, що кожний порушник цієї заборони «не тилко на шкурі своей строгое понесет каранье и худобы позбудет, але й для горшой неславы з реестру козацкого будет вымаран». Однак це не змінило становища, і у відповідь на численні скарги магістрату 13 січня 1691 року Мазепа видав новий універсал, де, повторюючи заборону козакам шинкувати горілкою, дозволив магістратові порушників цієї заборони «заберати і грабити». 6 червня 1694 року гетьман знову видав грізний універсал, де загрожував порушникам «суровым караньем» у Батурині. Та, незважаючи на це, козаки і після того не перестали з колосальним прибутком для себе шинкувати горілкою, а магістрат – подавати на це скарги.

Захищаючи права Київського магістрату на монопольну торгівлю горілкою в шинках, гетьманський уряд керувався не тільки інтересами міста. Вільне шинкування горілкою козаками зменшувало прибутки міста від горілчаної оренди, а це, в свою чергу, відбивалося на загальних прибутках державної скарбниці.

Проте урядові заходи Мазепи не завжди були на користь міст. Так, гетьман відібрав у Київського магістрату село Осетчину і чотири міські млини на річці Сирці. Київське міщанство було обтяжене також індуктним збором (податком на імпорт). У дуже важкому становищі на початку XVIII століття опинилося невеличке місто Почеп на півночі Лівобережжя, яке також мало магдебурзьке право. Місто втратило всі свої ратушні села, які, не без допомоги стародубського полковника Миклашевського, розібрали різні державці, зокрема родичі та свояки полковника. Гетьман знав про це. У своєму універсалі 6 листопада 1706 року він писав: «Респектуючи на тяжести и незносние долегливости, городу Почепу деючиеся… бо якіе до него належали села, то тіе все за власти небожчика пана Миклашевского, полковника Стародубовского, одишли за державцов, навит ледве не остатное село, зовемое Старий Почеп за инстанціями и уставичною его прозбою, зятеві его пану Андрею Лизогубу досталося в заведованье, чрез що тамошній обыватели почеповские умалилися и до остатного пришли знищеня». Тому гетьман, який ще в 1694 році погодився надати це село Лизогубу, тепер повернув його Почепівській ратуші, «касуючи і анигилюючи» свій попередній універсал.

Загалом можна погодитися з істориками-державниками, які твердили, що політика Мазепи щодо міст та міщанства визначалася насамперед загальнодержавними інтересами (за деякими винятками, коли гетьман був змушений іти на помітні поступки впливовій старшині і фактично закривати очі на порушення прав міст). Сприяючи розвиткові української торгівлі та промисловості і дбаючи про потреби державної скарбниці, гетьман часто виступав оборонцем прав міста і привілеїв його провідної верстви – купецтва та верхівки ремісників, яка наприкінці XVII – на початку XVIII століття посідає досить впливове місце в економічному і навіть політичному житті Української козацької держави. Саме такий напрям державної політики гетьмана мав ще один надзвичайно важливий аспект. Міста і міщани протягом формування, а за часів Руїни – і руйнування недосформованих інституцій Української козацької держави виступали «пасинками держави», яку формували і якою керували козаки, а згодом – козацька верхівка (старшина). Надзвичайно показовим є той факт, що коли раніше, за часів Руїни і навіть за гетьманування Самойловича, деякі українські міста у боротьбі за свої економічні і правові інтереси проти козацької старшини шукали собі допомоги у російського уряду, то за гетьманування Мазепи навіть таке місто, як Київ, де перебували російський воєвода і великий російський гарнізон, покладало свої надії передусім на свою, українську, державну владу і особисто на Мазепу.

Окрім все ж таки недостатньо розвинутих і міцних міст, ще однією, як згодом виявилося, фатальною слабкістю Української козацької держави була надто швидко зростаюча і помітна майнова диференціація серед її населення, яка закономірно переростала в фактичну та юридичну нерівність. Економічне зубожіння широких мас населення Гетьманщини наприкінці XVII – на початку XVIII століття, внаслідок безперервних воєн, а також зростаючого визиску з боку чиновників-державців, викликало все більший соціальний протест, що виявлявся в різноманітних формах, починаючи від індивідуального опору і закінчуючи масовими повстаннями.

Дуже поширеними наприкінці XVII століття були такі форми опору селян і міщан, як вписування посполитих у козаки, перехід їх у під сусідки, постійний перехід на «слободи» тощо.

Хоча й становище рядових козаків було нелегке, проте сама наявність козацьких прав і вольностей боронила їх від загрози потрапити в «підданство». Тому під час Кримського походу 1687 року чимало селян пішло до козацького війська. Однак після походу ці «нові козаки» повернулися до свого звичного стану.