Читати книгу - "Сестри Річинські. (Книга перша)"

— Мамо! Встидалися б, та встидалися б, мамо, коли вже не маєте бога в серці! — Стоїть перед матір'ю, злий, з розкуйовдженим волоссям, задиханий від обурення. — Зараз піду собі, тільки й бачитимете мене! Це я вам правду кажу, а тоді любуйтеся багацькими статками, раз вам так уже їх закортіло! Але потім аби-сьте не жалували та не банували за мною…

Ільчиха і собі встає. Зводиться поволі, грізно, ніби з землі виростає. Стає на ноги й ступає до Дмитра. Той стоїть як вкопаний.

— Підеш? — сичить до нього. — Більше не буду тебе бачити? Так знай: ти за ворота — і я за ворота! Отут присягаюся тобі, — тремтливими пальцями здіймає з шиї хрестик, що блищить до місяця, — на оцей хрест присягаюсь тобі: якщо ти підеш, я іду під ту вербу, де пруссаки повісили тата, і там повішуся на оцій крайці, що на мені.

— Мамо, візьміть свої слова назад!

— Не візьму, бо не можу. Бо як нагадаю, що хтось інший міг би на тому багатстві сидіти замість тебе, то почуваю, що можу з розуму вийти. Такі статки, такі статки!..

— Мамо, я ще раз вас прошу, — він знову біля її рук, біля її колін, — ще раз вас прошу, візьміть назад ці страшні слова! Ви хочете, щоб я життя собі відібрав?

— Роби, як знаєш, а я зроблю, як сказала…

Про що тут іще говорити? Похолодніло раптом. Може, це від того, що починає вже дніти?

— Іди, синку, під оборіг, засни трохи, а то село скоро пробудиться, і люди будуть дивуватись, чого це ми стоїмо з тобою, наче бездомні якісь.

Іде Дмитро, слухає матері, та йде, як п'яний. Заточується, хоч і краплини трунку не мав у роті. Не почуває в собі сили лізти по драбинці і падає тут же на землю, на суху кропиву, яку Ільчиха припасає на зиму для корівки.

«Спи», — просить його в думці мама, хоч добре знає, що не засне він уже до самого сходу сонця.

Сама відчиняє двері у хату. Дух горілки вдаряє їй у ніздрі Ільчиха іде просто перед образи і опускається на коліна.

— Слава тобі, господи, слава тобі!..

Прочитала сім оченашів і сім богородиць, щедро хреститься і тричі вибиває поклони, цілуючи запорошену землю.

Потім збирається до себе на постіль. З богом у неї порахунки закінчені.

Звичайні людські сльози заливають їй обличчя. Ільчиха дає їм волю. Плаче з великого щастя, що зустріло її дитину. Плаче з великого горя, що впало на її сина. Не може впоратись з тягарем, що звалився на її удовині плечі, тому розмовляє з покійним чоловіком, як з живим:

— Випросив ти, Ілечку, в бога такі достатки для нашої дитини, попроси ще, щоб наш Дмитрик забув свою любов і бодай терпіти міг біля себе ту, що йому сам господь посилає за жону. Зроби так, Ілечку, тату наш, щоб йому постіль з Доцею була мила, щоб Марічка втопила свій жаль до нього у глибокій річці, щоб забув її наш син, як забувають сни, а їй щоб послав бог добру долю, бо вона гречна та добра дівчина і не винна в тому, що ми бідні…

Цілувала в думках Марічку і плакала над нею та просила пробачення. Не один, а сто разів просила, щоб дівчина простила її. Не могла інакше. Господь бачить, що не могла. Могла взяти гріх на душу і життя собі відібрати, але таких статків, такого багатства випустити з рук не могла.

Бронко Завадка прокинувся від того, що промінь місяця впав раптово йому в очі. Хтось по той бік вікна відхилив фіранку.

Перша думка була, що це Сташка. Останніми часами Бронко намагався уникати дівчини. На біса йому здались оте неприємне тиснення у скронях і дурні сни по ночах! Це, мабуть, і було причиною, що Сташка стала проявляти особливу турботу до його особи. Сташка, напевно, звечора чекала на нього, а не діждавшись, побігла під вікно перевірити, чи ночує він дома.

Вистромивши голову з-поміж вазонів мирта, Бронко спитав не дуже-то ласкавим шепотом:

— Хто там?

— То я, — так само пошепки відповів чоловічий голос. — Вийди, Бронку, надвір!

Бронко чимало здивувався, почувши за вікном голос Олекси Загайчика.

— Зажди, я лише штани надіну.

Одягаючись, Завадка ламав голову, звідкіль узявся Олекса. О цій порі він мав би спати під оборогом у батьківській господі у Вишні.

Олекса, що працював з Бронком у друкарні Філіпчука, кожної суботи їздив до батьків на село по харчі. Оскільки цієї неділі нашівський канонік отець Аркадій Річинський скликав віче у сусідньому селі Калиниці, товариші доручили Олексі побувати на тому мітингу.

Хоч як тихо відізвався Бронко, мати прокинулась. Спираючись на лікоть і постогнуючи від ревматичного болю, звелася і сіла в ліжку. Нахилила голову, прислухаючись. Неприкрита хустиною шия у світлі місяця здавалась неприємно довгою і тонкою.

З того часу як поліція, затарабанивши серед ночі у вікна, забрала Бронка, у матері наче виникло додаткове відчуття. Вона могла чути крізь сон. Знаменне те, що мама чула тільки голос сина або його ім'я. Було так, що півень вбіг у хату, заспівав на всю горлянку, а мама лише пробурмотіла крізь сон, але не прокидалася, Та досить було її синові заговорити хоча б пошепки, вона відразу прокидалася, готова до оборони.

— Хто там, Бронку?

— Спіть, мамо, то Олекса Загайчик чогось хоче від мене.

Олекса? Павлині цей хлопець знайомий. Він учиться в друкарні Філіпчука, де її син уже третій рік працює складачем. Та чи добре вона знає його? Павлина знає тільки отого трохи вайлуватого, по-сільському несміливого ясноволосого хлопця, що приходить до її сина по неділях грати в шахи, але не оцього, що швендяє по ночах, тривожить мирних людей і не знати куди витягає з хати її дитину.

— Днини вам не вистачає?

— Спи, стара, — кашлянув батько.

— Що то за нічні секрети, щоб людям не давати спокою?

— Спи вже, нарешті, стара!

Мати вмовкла, але по нервовому рипінню ліжка, по протяжному стогону, що виривається з її грудей, можна здогадатися, що вона не заспокоїлась.

Бронко застає Олексу коло дверей. Схопившись за штахети хвіртки, яку старий Завадка пристосував для того, щоб кури не забігали до сіней, Олекса важко дихав ротом. Зеленкувате від місячного сяйва обличчя з темними ямами очей і дірою відкритого рота нагадало Бронкові опудало з гарбуза.

— Ти, що сталося?

— Вмираю, так хочу води! Де