Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Добре, моя дитино, — відповіла баронеса, пам’ятаючи пораду лікаря ні в чому не суперечити хворій.

— Я бачу, що ти мені не віриш, — нетерпляче сказала тоді Жанна, — піди поклич тата, він швидше зрозуміє мене.

Насилу підвівшись, матуся взяла обидві свої палиці і вийшла, волочачи ноги; за кілька хвилин вона повернулася з бароном, що підтримував її.

Вони сіли коло ліжка, і Жанна зараз же почала розповідати. Неквапливо, тихим голосом, але ясно, вона розповіла про все: про дивну вдачу Жюльєна, про його брутальність, скнарість, нарешті про його зраду.

Коли вона скінчила, барон побачив, що вона не марить, але не знав, що подумати, на що зважитись, що відповісти.

Він ніжно взяв дочку за руку, як брав колись, коли присипляв її казками:

— Слухай, моя доню, тобі треба добре все обміркувати. Не будемо поспішати; постарайся терпіти свого чоловіка, поки ми не зважимось на якесь певне рішення. Чи ти обіцяєш мені це?

— Я згодна, але я не залишусь тут, коли видужаю, — прошепотіла Жанна і потім тихенько спитала: — Де зараз Розалія?

— Ти її не побачиш більше, — відповів барон.

Але вона наполягала на своєму:

— Де вона? Я хочу знати.

Тоді він признався, що дівчина ще тут, але запевняв, що тепер вона поїде звідси.

Покинувши хвору, барон, весь палаючи гнівом, ображений в своїх батьківських почуттях, пішов до Жюльєна й суворо сказав йому:

— Пане, я вимагаю у вас пояснення вашої поведінки щодо моєї дочки. Ви зрадили її зі служницею. Це вдвоє безчесніше.

Але Жюльєн удав з себе невинного, палко заперечував, присягався іменем Бога. Та й які є докази на те? Хіба ж не втратила Жанна розум? Хіба ж не було в неї гарячки? Хіба не втекла вона по снігу тієї ночі, коли почалась її хвороба, у припадку божевілля? І саме в розпалі цього припадку, коли вона майже гола бігала по будинку, їй здалося, ніби вона побачила служницю в ліжку свого чоловіка!

Він розпалився, погрожував процесом, обурювався. І збентежений барон почав просити пробачення і, перепросивши, простяг йому свою чесну руку, яку Жюльєн відмовився потиснути.

Довідавшись про чоловікову відповідь, Жанна зовсім не розгнівалася.

— Він бреше, тату, — сказала вона, — але ми примусимо його, нарешті, признатися.

Протягом двох днів була вона мовчазна, зосереджена й задумана.

На третій день вранці вона захотіла бачити Розалію. Барон відмовився прислати служницю, сказавши, іцо вона вже поїхала. Але Жанна затялась, повторюючи:

— В такому разі хай по неї пошлють.

Вона почала вже сердитись, коли ввійшов лікар. Йому розповіли про все, щоб він міг дати пораду. Але знервована Жанна раптом заплакала і майже кричала:

— Я хочу бачити Розалію, я хочу її бачити!

Тоді лікар взяв її за руку і прошепотів:

— Заспокойтесь, пані, для вас небезпечне всяке хвилювання, бо ви вагітні.

Вона була тяжко вражена, немов ударом, і зараз же їй здалось, ніби щось у ній заворушилось. Вона замовкла, навіть не слухала, що коло неї говорили, вся поринувши в свої думки. Вночі не могла спати; нова, незвичайна думка, що в ній живе дитина, відгонила від неї сон. Вона сумувала, пригнічена тим, що це був син Жюльєна; боялася, щоб він не вдався в батька. Коли ж настав день, вона наказала покликати барона.

— Татусю, я вирішила остаточно; я хочу знати все, особливо тепер, чуєш, — я хочу, а ти знаєш, що не слід суперечити мені в моєму стані. Слухай же уважно. Ти запросиш до нас кюре. Він мені потрібен, щоб не дати Розалії говорити неправду. Коли він прийде, ти приведеш її сюди і залишишся тут з матусею. Постарайся тільки, щоб Жюльєн ні про що не здогадався.

Через годину увійшов кюре, який ще більш погладшав і задихався так само, як і матуся. Він сів коло неї в крісло, звісивши живіт між розсунутими ногами, і почав жартувати, за звичкою витираючи лоб картатою хусткою:

— Ну, ну, пані баронесо, ми з вами, здається, не худнемо; по-моєму, ми до пари одне одному.

Потім він обернувся до хворої:

— Хе-хе! А мені казали, моя молода пані, що незабаром у нас будуть нові хрестини? Ха-ха-ха! І вже не човна хреститимемо на цей раз.

І додав серйозним тоном:

— Це буде захисник батьківщини, — після короткого роздуму вів далі,— або це буде гарна мати родини… як ви, пані,— вклонився він у бік баронеси.

Але тут відчинилися двері в глибині кімнати. Барон підштовхував розгублену Розалію, яка, плачучи і чіпляючись за одвірок, ніяк не хотіла входити. Нарешті одним штурханом барон нетерпляче ввіпхнув служницю в кімнату. Вона затулила руками обличчя і стояла схлипуючи.

Як тільки Жанна її побачила, вона швидко схопилася і сіла, блідіша, ніж простирало; серце в неї билося так шалено, що за кожним ударом піднімалась тонка сорочка, прилипла до тіла. Вона не могла вимовити ні слова, задихаючись, і насилу переводила дух. Нарешті уриваним від хвилювання голосом вона промовила:

— Мені… мені… не треба… було б… розпитувати тебе… Мені… мені досить бачити тебе такою… бачити твій… твій сором… передо мною.

їй важко було дихати; після паузи вона повела:

— Але я хочу знати все… все. Я запросила пана кюре, щоб це було наче сповідь, чуєш?

Розалія не рухалась; якісь приглушені зойки виривалися з-під її стиснутих рук.

Розпалений гнівом барон схопив її за руки, з усієї сили відірвав їх від обличчя і кинув її навколішки перед ліжком.

— Говори… Відповідай!

Вона так і залишилась на підлозі, в позі Магдалини, що кається в гріхах, чепчик з’їхав їй з голови, фартух простяг-ся но підлозі, обличчя знову було затулене руками.

Тоді до неї звернувся кюре:

— Ну, доню моя, слухай, що тобі кажуть, і відповідай. Ми не хочемо тобі зла, але хочемо знати все, що сталося.

Жанна дивилась на неї, нахилившись над краєм ліжка.

— Це правда, — запитала вона, — що ти була в ліжку Жюльєна, коли я застала вас тоді?

— Так, пані,— простогнала крізь стиснуті руки Розалія.

Тоді, важко й шумно дихаючи, заплакала й баронеса,

змішуючи з плачем Розалії свої судорожні ридання.

Втупивши в служницю очі, Жанна спитала:

— З якого часу це почалося?

— З того часу, як він прийшов, — пробелькотіла Розалія.

Жанна не зрозуміла:

— З того часу, як він прийшов?.. Виходить… з весни?

— Так, пані.

— З того часу, як він почав у нас бувати?

— Так, пані.

І Жанна засипала її запитаннями, поспішно, ніби захлинаючись.

— Але як це сталося? Як він заговорив з