Читати книгу - "Архе"

3

Я — хімік.

Гадаю, тепер це звучить переконливіше?

4

Я почув про Клуб галогенів відразу по зимових канікулах.

Був сильний мороз, мінус двадцять, може, мінус тридцять.

Вечірнє сонце багрянило наші лиця, і ми з Андрієм блукали засніженим Високим Замком, час від часу прикладаючись до пляшки сухого ординарного.

Мальчік нікаґда нє плакал і нє прабєжал тисячю кіламєтрав Голландець Шульц Андрій мій товариш, він меломан. Тонкий знавець берлінської школи електронної музики середини сімде сятих. І теж хімік. Ми з ним разом провчилися багато багато років, і я його страшенно люблю. Я завжди казав Андронові, що ми з ним — як Мендєлєєв і Мєншуткін. А він мене, між іншим, так і називав — не просто Джимом, не тільки Мен дєлєєвим, а Дмитром Івановичем. Тим більше сьогодні — в останній день, коли Андрон поруч.

— Бачиш, он ті дерева, — Андрон указав рукою в задубілій на морозі рукавиці десь на схід. Невеликий гайок якихось дерев покрився інеєм і тепер блищав на сонці, викликаючи в серці щем недосяжності прекрасного. За кілька секунд, поки ми робили ще по ковткові, сонце перемістилося на захід, й іній на деревах зі сліпучо золотого зробився пастельно блакитним.

— Вони з Ісландії. Дуже рідкісний сорт. В Европі такі ж є хіба у Франції і десь у Норвегії. А в нас — такі, акліматизовані.

Гіршенькі, звичайно.

Хвилину я розглядав їх.

— А шо в них особливого?

— Кілька таких завезли у Париж десь усередині сімнад цятого століття. А якийсь польський граф зі Львова під пільно викупив пару щеп із двору самого Людовика п’ятнадцятого! Бачиш, он іній на них синій.

Я кивнув головою, не маючи сил іґнорувати пекучо прекрасні й до болю холодні пастелі.

— А секрет їх у тому, що влітку вони — дерева як дерева, а взимі іній на них забарвлюється в певний колір.

— Та ну!

— Ти ж бачиш! Став би я в останній день вішати тобі локшу на вуха. Мікроорганізми, старий. Бачиш, вони наче світяться!

Справді, здавалося, блакитний іній на деревах світився тихим внутрішнім світлом.

— А там он далі — блідо персикові, он там — ледь фіолетові. О, глянь сюди. Бачиш, які чудесні? Чистий рожевий. Здуріти можна. І я звідси їду.

Я зачаровано мняцкав поглядом м’які гами, зі смаком підібрані плавні переходи кольорів. Здавалося, просто гра світла при заході, але ж он воно як все непросто…

Андрій передав мені пляшку, і, поки я робив затяжний ґольґ, він, мов ненароком, кинув:

— Ти чув про Клуб галогенів?

Я вже хотів було відповісти, але вкусив себе за язик. І вчасно, а то б зразу виникли підозри: звідки чув, хто сказав… і таке.

— Але поклянися перше, шо нікому не скажеш.

— Клянусь.

Андрій недовірливо глянув на дно пляшки.

— Ти Таблицею поклянися.

Я швидко витягнув накреслену власноруч періодичну таблицю Мендєлєєва, поклав занімілі пучки десь між галієм і стибієм і врочисто промовив:

— Клянуся Періодичним законом і Дмитром Івановичем Мендєлєєвим!

Андрій здивувався. Присягатися іменем Хімічного Батька він не просив, та я вирішив довести, що вартий найвищої довіри.

— У нас на факультеті існує таємне товариство фанатів Хімії, — чітко вимовляючи кожне слово, відважив Андрій.

Вам мене, звичайно, не зрозуміти, але таке визнання прозвучало в моїх вухах як офіційне підтвердження існування світової змови.

— Справжніх фанатів, — продовжив він. — Таких, як ми.

Та шо там ми! Крутіших у сто разів!

— Скільки їх? — хрипким від хвилювання голосом спитав я.

— Четверо. І ше один.

— П’ятеро?

— П’ятеро. По одному на галоген. Фтор. Хлор. Бром. Йод. І п’ятий — Астат. Але його рідко видно. Він найкрутіший і найзадупленіший чувак у цілому Львові. Я був членом Клубу галогенів три роки. Вибач, шо тобі не казав нічого — заборонено. Я був Бромом. Але тепер мої старі їдуть, і я звільняю місце в Клубі. Я випаровуюсь. Я розповів Клубові про тебе, і Клуб вирішив, що ти їм підійдеш. — І я тепер можу зайняти твоє місце, так?

— Якщо захочеш.

Я розплився в посмішці. І знов ледь не видав себе.

— Слухай, а чим той Клуб займається? — поцікавився я.

Бо за цим питанням і починалася справжня терра інкоґніта.

Все, що можна було дізнатися від надійних джерел, — це тільки те, що в Клубі «люблять Мендєлєєва».

— Ми… Ну, ми… Вшановуємо пам’ять Хімічного Батька.

Тільки на свій манір. Клуб збирається раз на рік — 17 лютого.

На честь Просвітлення Дмитра Івановича.

Сакральна дата — 17.ІІ.1869 — спалахнула в мені фосфор ним вогнем, але знову ж таки я не подав вигляду. Тільки захоплено подумав: «Які люди! Які люди!»

Андрій продовжив:

— Ми також шукаємо Просвітлення. У вечір 17 лютого ми проводимо Ритуал галогенів. Власне, на Ритуалі галогенів і тримається весь Клуб. Якщо ж говорити зовсім прямо: Клуб — це Ритуал. Просто не говори нікому, куди ти зникаєш у ніч на сімнадцяте. І не патякай, що таке Клуб, коли дізнаєшся більше.

Я уважно вислухав усі заборони Клубу, визнаючи їх про себе цілком справедливими.

— А в чому суть Ритуалу? — спитав я буцім буденним голосом. Але все одно в горлі дерло, а пальці дрижали. Ось вона — летка мить щастя!

— Ми кричимо імена галогенів, — з найглибшою серйоз ністю повідомив мені Андрій і голосно заржав.

Андрон допив останній ковток білого міцного (тільки чому воно завжди ординарне?) і пожбурив тару в кущі.

— Тобі доведеться знайти членів Клубу самотужки.

Називати імен я не маю права. Максимум, кого можу підказати: шукай Ґєну Фторного. Як будеш кого питати, скажеш: «Євґєній, шо з Омська приїхав». Ти зможеш вийти на Фторного через П’явку. Його ти знаєш?

Хто такий П’явка, я знав. П’явку знають, мабуть, усі.

— Дивися, зараз почнеться, — змінив інтонацію Андрон.

Я знову глянув на гайок ісландських дерев.

— Дуже важко вловити момент. Якщо надто світло — здається, дерева світяться через захід сонця. Надто темно — взагалі не помітиш… О! Тепер! Лови! Боже, ЦЕ КАПУТ!

Останній розпечений кантик сонця зник за обрієм.

Зненацька хтось ніби ввімкнув ланцюг велетенських ґірлянд — ісландські дерева спалахнули тихим пастельним вогнем. Мої очі металися, бажаючи всотати цю миттєву красу до останньої п’яді, до останнього відтінку світла.

Бежевий, і кремовий, і рожевий, і фіалковий, і бузковий, індиґо, ультрамарин і ще такі кольори, виокремити які зі спектру я не наважився б навіть сп’яну, залишаючи цю справу на Бога.

— Бережи таємницю, — сказав Андрій, намагаючись охопити цими словами все своє буття,