Читати книгу - "Любомир Гузар. Хочу бути Людиною"

звернення і Синоду єпископів УГКЦ, і Всеукраїнської ради церков «голосувати по совісті» і вибирати з кандидатів тих, хто працюватиме на користь України, аналізувати програми й усю попередню діяльність кандидатів на предмет їхньої готовності і здатності провадити проукраїнську політику — усе це тлумачилося критиками та ідеологічними супротивниками абияк. У наелектризованій політичній атмосфері будь-який гук міг бути витлумачений як політичне гасло, що вже казати про заклики читати передвиборчі програми? Хоча з більшої дистанції в цих закликах неможливо знайти нічого «політичного» — лише здоровий глузд. Просто «помаранчева» ситуація провела настільки чітку межу між «українським» і «радянським», що сама ідея вибирати того, хто буде працювати на користь України, ніби пальцем вказувала на конкретного кандидата. Або ще точніше — виключала його опонента.

Тон цих звернень дійсно задало керівництво УГКЦ. Православні, звісно, діяли прямо: відверто солідаризувалися з певним політичним крилом. Іноді навіть більше, ніж відверто: у деяких парафіях УПЦ МП відкрито агітували за провладного кандидата. Це був перший гучний дзвінок про те, що Москва свою «церковну присутність» в Україні може задіяти як політичну силу. На жаль, цей «дзвіночок» проґавили.

Можливо, саме те, що Гузар підійшов до ситуації виважено, не кинувся в очевидний, здавалося б, для греко-католика політичний союз (натомість у своїх закликах відмовився від конкретних імен і зосередився на діях та ідеях), справило таке гнітюче враження на промосковських опонентів. По-перше, це були цілком інші правила політичної гри, які їм рішучо не годилися. Пострадянська політична культура тримала в фокусі людей, або, радше, певні маски та ролі, які вони розігрували на політичній сцені. Тут не йшлося про ідеї, програми чи стратегії — тільки про особистості. По-друге, за його закликами опоненти вгадували (або вигадували) якусь гру, занадто тонку й складну для них. Гузар поставав у їхніх роздратованих виступах типовим єзуїтом-інтриганом, який за високими промовами приховує хитрий і хижий розрахунок.

Характерно, що саме після Помаранчевої революції в російських церковних колах заговорили про те, що Гузар може стати наступником папи Войтили: «папою часто стає саме сірий кардинал», «папа знову буде зі Східної Європи» — лунали більш ніж прозорі натяки. Утім, натяками все не обмежувалося: деякі російські «православні аналітики» прямо вказували на те, що саме постать Любомира Гузара найбільше відповідає всім умовам.

Події ­Помаранчевої революції як ніколи гост­ро поставили питання про місце церкви в суспільстві. Те, як нахабно влада використовувала «церковний ресурс», проштовхуючи свого кандидата віруючим безпосередньо в стінах храмів, обурило багатьох, зокрема самих вірних. Як то часто буває в період революцій та інших соціальних переломів, дуже багато таємного і напівтаємного раптом вийшло з-під споду. Так сталося і з церквою та її зв’язком із політикою. УПЦ МП виявила себе «церковним ресурсом», а греко-католики з «автокефалами» з’ясували, що в них є багато спільного. Між слухняним підписанням звернення на підтримку президента в період «України без Кучми» і Помаранчевою революцією минуло лише три роки, але приклад того, що владі можна сказати «ні», поданий Блаженнішим Любомиром, не був утрачений намарно. Якщо 2001-го «ні» зміг (чи вважав за потрібне) сказати лише Гузар, то 2004-го «ні» не змогла сказати тільки церква Московського патріархату. Та й у ній — не всі.

У ті дні церкви знайшли й чітко окреслили своє місце в соціально-політичних процесах: церква відокремлена від держави, але не від суспільства. Вона є і діє там, де є її вірні, вона говорить із ними про те, що для них важливо. «Церкви молилися за чесні вибори, — пояснював свою позицію Гузар. — Але вибори виявилися сфальсифіковані. Влада обдурила народ — і народ запротестував». Тому деякі українські церкви, зокрема, УГКЦ, попри тиск із боку влади, навіть не подумали засуджувати Майдан. Навпаки, вони були поруч із учасниками протестів або, краще сказати, разом із ними. На Майдані стала очевидною ще одна правда: церква — це не стільки єпархія, скільки народ Божий.

* * *

Слова про людську гідність перекидають місток від Помаранчевої революції до більш драматичних подій Євро­майдану. Помаранчевий Майдан став прологом Революції гідності або радше вони виявилися ланками одного ланцюга. Те, що не закінчив Помаранчевий Майдан, вилилося в Революцію гідності.

Це слово «гідність» заволоділо умами учасників протестів не від початку. Його підняли на щит після нічного побиття студентів, що мітингували «за Європу», яка (як свого часу Ющенко для їхніх «помаранчевих» попередників) була хороша не стільки сама по собі, скільки як символ інших правил гри, іншого ступеня свободи. Розгін цих юних романтиків силовиками вночі 30 листопада 2013 року все розставив по місцях.

«Для мене стало дуже особливим, що було 30 листопада побиття студентів „Беркутом“, — згадує Блаженніший. — Я й донині, скажімо, пропагую, що цей день має бути днем особливої пам’яті. Події з Небесною сотнею є більш трагічні і щодо числа, і щодо форми, але події в ніч проти 30 листопада на мене чомусь зробили більший вплив, більше залишилися у свідомості. То вже був такий певний момент, який надав інший тон тим усім подіям».

Просто дивно, як абсолютно все виявилося на своїх місцях у ту ніч. Священна історія проривалася в реальність майже в неприкритому вигляді, утілювалася в будь-якій зручній і водночас упізнаваній формі. І діти, яких били солдати-відморозки за наказом божевільного Ірода, і Михайлівський собор, що дав притулок тим, хто шукав порятунку, у своїх святих стінах. Дарма, що собор — новобудова, яка не має з історичним храмом нічого спільного. Навіть якщо ці стіни не були «історичними» до цієї ночі, вони ними стали після неї, освячені диханням Священної історії. І слово «гідність», яке в той день уперше пролунало як гасло, теж було дуже природним, доречним і єдино правильним. Слово, нарешті вимовлене — отже, усвідомлене — тими, хто шукав, але не знайшов його тут-таки, на Майдані, дев’ять років тому. Це й стало, по суті, причиною «помаранчевого розчарування» — те, що ми не розчули цього слова за гуркотом політичної сцени і повірили в те, що «стояли за Ющенка», а не за самих себе.

1 грудня 2013 року люди вийшли на вулиці на захист своєї гідності, свідомі цієї цінності. Європа була для них лише символом такого стану речей, за яких нічого подібного статися не могло. Системи, у якій право людини та її гідність є неминущою цінністю. Має рацію той, хто сказав, що вночі 30 листопада Євромайдан закінчився, а Революція гідності почалася. Так само, як і той, хто називає дебютом Революції гідності Врадіївський марш, що переріс у серію погромів міліцейських райвідділків. Це було повстання проти системи насильства й беззаконня, приниження і примусу, яку вибудовувала, плекала і на яку спиралася українська пострадянська влада. Ця система не була створена особисто Віктором Януковичем, але саме він зробив її довершеною і абсолютно нестерпною. Янукович мстився Києву і всій країні за Помаранчевий Майдан 2004-го — і дістав у відповідь новий Майдан, який знову позбавив його влади.

У ті дні церква вкотре опинилася в епіцентрі подій. І знову, немов туза з рукава, влада викинула на стіл уніатів. Це дуже точно відобразило умонастрої й характер псевдоукраїнської влади — саме греко-католиків звинуватили у «надиханні заколоту». Влада вимагала від керівництва УГКЦ прибрати молитовні намети й припинити служби на Майдані під загрозою санкцій аж до заборони її діяльності взагалі. Кожному, хто хоч трохи цікавився цим питанням, було відомо, що молитовні намети міжконфесійні, а не греко-католицькі. Утім, сам тон документа був занадто істеричним і видавав сум’яття. Звинувачення уніатів було скоріш рефлекторним — треба ж